У ІІ-ІІІ ст. соціальні умови та соціально-психологічна обстановка призводили до збільшення числа християн серед людей не просто заможних, а й тих, хто займав високе становище в суспільстві.

Дуже важливим фактором для розвитку та поширення християнського віровчення була поява серед християн у ІІ ст. людей освічених, знайомих із греко-римською філософією та наукою.

Починають з'являтися теоретичні твори, що доводять переваги християнського віровчення (так звані апології). Перша відома нам апологія була створена близько середини ІІ. деяким Арістідом з Афін. Серед перших християнських теологів ІІ – ІІІ ст. переважали люди високоосвічені.

У другій половині ІІ. в Олександрії була створена школа християнського богослов'я, на чолі якої у свій час стояв Климент, а потім Оріген. Всі ці люди брали участь у становленні християнського богослов'я, виробляли ставлення християнства до античної культури, критикуючи її та водночас багато з неї запозичуючи. Їхня діяльність, у свою чергу, приваблювала до християн все більше освічених людей, які переставали бачити в християнстві лише шкідливі забобони, яким воно здавалося письменникам початку II ст.

У ІІ-ІІІ ст. християнство почало проникати у села. Поширення християнства в різних верствах населення призводило до зміни і ускладнення християнського віровчення. З одного боку, освічена еліта створювала християнську філософію і теологію, далеко не завжди зрозумілу більшості віруючих, з іншого - низи населення, особливо з сільських місцевостей, де сильними були традиційні місцеві вірування, привносили в християнство елементи язичницьких уявлень, поєднуючи риси своїх місцевих божеств чином християнського бога.

У ІІ-ІІІ ст. християнство поширювалося у різних верствах населення імперії, а й у різних провінціях. На початку ІІ. як і раніше, найбільше християн було в Малій Азії та Сирії; на Балканському ж півострові у період відомі християнські громади лише у кількох містах (Коринфі, Філіппах, Фессалоніках). У ІІ. християни з'являються у Північній Месопотамії. Протягом ІІ. окремі християнські громади з'являються у південних районах Єгипту - Ахмімі, Асьюті, Хенобоскіоні.

З ІІ ст. в Єгипті з'являються перші ченці (слово "ченець" означає "самотній"). На самоті ці люди прагнули "звільнитися" від світу зла і знайти той душевний стан, який би їм містичне злиття з божеством.

Так само у II ст. число християн у Римі помітно зростає. Відомості про християнство в західних провінціях з'являються лише з другої половини ІІ.

На початку IV в. відомі єпископи (а, отже, були і християнські громади) в Арлі, Везоні, Лютеції (Парижі), Трірі, Реймсі та деяких інших містах. У Галлії християнство поширювалося насамперед серед міського населення; спочатку серед чужинців-переселенців (як це свого часу відбувалося і на сході), а потім до нього стало примикати і гало-римське населення, яке говорило латиною. З Галії християнські проповідники проникли до Британії. Однак у цій провінції християнство поширювалося повільно: на початку IV ст. на собор єпископів, скликаний в Арлі (Галія), прибули лише три єпископи з Британії. Неміцність християнства в цій провінції видно і з того факту, що вторгнення племен англів і саксів до Великобританії практично знищило його там; воно з'явилося цьому острові наново лише VI в.

Ймовірно, з Італії чи Галії християнські проповідники прийшли до Іспанії.

Набагато важливіше місце історія християнства займають християни Північної Африки. Можливо, християнство з'явилося в цій римській провінції насамперед серед юдейських переселенців, а потім поширилося серед місцевого і римського населення. Саме північноафриканські християни створили перші латиномовні християнські твори.

Найраніші письмові згадки про християн у Північній Африці пов'язані, як і в Галлії, із гоніннями на них. Наприкінці ІІ. (близько 180 р.) були засуджені до страти християни з невеликого нумідійського містечка Скилії.

На початку ІІІ ст. християнство в Північній Африці поширилося досить широко: у 220 році там було вже 70 єпископій. Одним з найбільших християнських письменників рубежу ІІ – ІІІ ст. був уродженець Північної Африки Тертуліан.

У ІІ-ІІІ ст. християнство поширилося серед різних соціальних групта різних народностей Римської імперії. У процесі поширення християнство не могло не зазнати змін і у своєму віровченні, і у своїй організації. Головним змістом ідеологічного розвитку християнства у ІІ. було усвідомлення його як нового релігійного вчення, яке протистоїть і багатобожним релігіям античного світу та іудаїзму. Вироблялися християнська догматика, етика, естетика, відбиралися писання, які визнавали священними. Паралельно з цим процесом і в тісному взаємозв'язку з ним складалася церковна організація, протилежна стародавній релігійній громаді, заснованій на авторитеті пророків, які проповідували одкровення, і апостолів, які повторювали усну традицію, що сходила, за їхніми словами, до самого Ісуса.

Джерела

Статистики чи точних відомостей немає, є лише окремі натяки у наступних авторів: Пліній (107): Єр.х. 96 кв. (Послання до Траяна). Ігнатій (біля ПЗ): Ad Magnes.,с. 10. Єр. ad Diogn.(близько 120) с. 6.

Іустин Мученик (близько 140): Dial. 117; Apol. I. 53.

Іриней (близько 170): Adv. Haer. I. 10; ІІІ. 3, 4; v. 20, etc.

Тертуліан (близько 200): Apol. I. 21, 37, 41, 42; Ad Nat. I. 7; Ad Scap., c. 2, 5; Adv. Jud. 7, 12, 13.

Ориген (помер 254): Contr. Cels. I. 7, 27; ІІ. 13, 46; ІІІ. 10, 30; De Princ. 1. IV, с. 1, §2; Com.

in Matth., p. 857, ed. Delarue.

Євсевій (помер у 340): Hist. Eccl.ІІІ. 1; v. 1; vii, 1; viii. 1, також книги ix. та x. Руфін: Hist. Eccles. ix. 6.

Августин (помер 430): De Civitate Dei. Англійська переклад: M. Dods,Едінбург 1871; New ed. (Schaffs "Nicene and Post-Nicene Library"), N. York 1887.

Праці

Mich. Le Quien (вчений домініканець, помер у 1783): Orlens Christianus. Par. 1740. 3 vols. fol. Повна церковна географія Сходу, поділеного на чотири патріархати - Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський.

Mosheim: Historical Commentaries, etc. (Ed. Murdock) I. 259-290.

Gibbon: Decline і Fall of Roman Empire. Chap. XV.

A. Reugnot: Histoire de la destruction du paganisms в Occident.Париж 1835, 2 vols. Удостоєний нагороди Academie des inscriptions et belles-letters.

Etienne Chastel: Histoire de la destruction du paganisme dans L'empire d Orient. Paris 1850. Есе, нагороджене Академією.

Neander: History of the Christian Relig. and Church(Тр. Torrey), I. 68-79.

Wiltsch: Handbuch der kirchl. Geographie в. Statistik. Berlin 1846.1, стор. 32 кв.

Chs. Merivale: Conversion of the Roman Empire(Boyle Lectures for 1864), republ. N. York 1865. Див. також його History of the Romans under the Empire, Lond. & N. York, 7 vols, (від Юлія Цезаря до Марка Аврелія).

Edward A. Freeman: The Historical Geography of Europe. Lond. & N. York 1881. 2 vols. (vol. I, chs. II. & III, pp. 18–71.)

Порівняй з Friedlander, Сіттеншч. Roms.ІІІ. 517 кв.; and Renan: Marc-Aurele. Paris 1882, ch. xxv, pp. 447–464 (Statistique et extension geographique du Christianisme).

V. Schultze: Geschichte des Untergangs des griech romischen.Нерозумні. Jena 1887.

§4. Перешкоди та допомога

Протягом перших трьох століть християнство розвивалося у найнесприятливіших обставинах, за рахунок чого отримало можливість продемонструвати свою моральну силу та здобути перемогу над світом виключно духовною зброєю. До правління Костянтина воно не мало права законно існувати в Римській імперії, але спочатку його ігнорували як секту юдаїзму, потім хулили, забороняли і переслідували як зрадницьке нововведення, і прийняття християнства каралося конфіскацією майна та смертю. Крім того, християнство не допускало жодного поблажку, яке згодом дало магометанство порочним схильностям серця людського, а висували на тлі іудейських та язичницьких ідей того часу такі нездійсненні вимоги покаяння та звернення, відмови від себе та від світу, що люди, за словами Тертуліана, трималися подалі від нової секти не так з любові до життя, як з любові до задоволень. Іудейське походження християнства, злидні і незнатність більшості його прихильників представлялися особливо образливими гордості греків і римлян. Цельс, перебільшуючи цей факт і не звертаючи уваги на багато винятків, глузливо зауважує, що «ткачі, шевці та сукновали, найбезграмотніші люди» проповідують «нерозумну віру» і вміють робити її привабливою особливо «для жінок та дітей».

Але незважаючи на ці надзвичайні труднощі християнство досягло успіху, який можна було вважати разючим свідченням божественного походження цієї релігії і того, що вона відповідала найглибшим потребам людини. Іриней, Юстин, Тертуліан та інші отці церкви того періоду вказують на це. Самі проблеми стали в руках Провидіння засобами поширення віри. Гоніння привели до мучеництва, а мучеництво не тільки вселяє страх, а й має привабливість, пробуджує найблагородніші та найкорисливіші амбіції. Кожен справжній мученик був живим доказом істинності та святості християнської віри. Тертуліан міг вигукувати, звертаючись до язичників: «Всі ваші нехитрі жорстокості нічого не дадуть; вони лише спокуса для нашої церкви. Чим більше ви знищуєте нас, тим більше нас стає. Кров християн - це їхнє насіння». Моральна щирість християн різко контрастувала з переважаючою у той час розбещеністю, і християнство своїм осудом фривольності і хтивості просто не могло не справити велике враження на найсерйозніші і найблагородніші уми. Те, що Блага Вістка передусім була призначена жебракам і пригнобленим, надавало їй особливої ​​втішної і спокутної сили. Але серед прихильників нової релігії вже з самого початку були також, хоч і в невеликій кількості, представники вищих, більш освічених класів - такі як Никодим, Йосип Аримафейський, апостол Павло, проконсул Сергій Павло, Діонісій з Афін, Ераст з Коринфу та представники імператорського вдома. Серед постраждалих від гонінь Доміціана були його близька родичка Флавія Домітілла та її чоловік Флавій Климент. У найдавнішій частині катакомб Калліста, названої на честь Святої Люцини, поховано представників відомого gens Pomponiaі, можливо, вдома Флавія. Явні чи таємні звернені були серед сенаторів та вершників. Пліній скаржиться, що в Малій Азії до християнства звертаються люди всіх станів. (Omnis ordinis).Тертуліан стверджує, що християнство сповідувала десята частина жителів Карфагена, серед яких були сенатори, шляхетні пані та найближчі родичі проконсула Африки. Багато отців церкви середини II століття, такі як Іустин Мученик, Іриней, Іполит, Климент, Оріген, Тертуліан, Кіпріан, перевершували найвидатніших язичницьких сучасників талантом і рівнем освіти або, за Крайній мірі, Дорівнювали їм.

Цей успіх християнства не обмежувався якоюсь певною місцевістю. Він поширювався попри всі райони імперії. «Вчора нас ще не було, - каже Тертуліан у своїй "Апології", - а сьогодні ми вже заповнили всі належні вам місця: міста, острови, фортеці, будинки, збори, ваш стан, ваші племена та спільноти, палац, сенат, форум ! Ми залишили вам лише ваші храми. Ми можемо поборотися числом і з вашою армією: нас буде більше навіть в одній провінції». Всі ці факти показують, як несправедливо одіозне звинувачення Цельса, повторюване сучасним скептиком, ніби нова секта повністю складалася з найнижчих верств суспільства - селян і ремісників, дітей та жінок, жебраків та рабів.

§5. Причини успіху християнства

Основна позитивна причина швидкого поширення та остаточної перемоги християнства полягає в його власній, невід'ємно властивій йому цінності як загальної релігії спасіння, у досконалому вченні та прикладі його Боголюдського Засновника, Який для серця кожного віруючого є Спаситель від гріха та Подавець вічного життя. Християнство адаптується до становища будь-якого класу, до будь-яких умов, будь-яких стосунків між людьми, підходить усім народам і расам, людям будь-якого культурного рівня, будь-якої душі, яка прагне святості життя та спокути від гріха. Цінність християнства - у істинності та силі його вчення, що свідчить саме за себе; у чистоті та височині його розпоряджень; у відроджувальному та освячуючому впливі на серце і життя; у звеличенні жінки та життя будинку, яким вона керує; у поліпшенні становища жебраків та страждаючих; у вірі, братерській любові, благодійності та тріумфальній смерті людей, які його сповідують.

До цього внутрішнього морального і духовного свідчення додавався потужний зовнішній доказ божественного походження християнства - пророцтва і прикмети Старого Завіту, що так разюче виконалися в Новому, і нарешті, свідчення чудес, якими, згідно з однозначними заявами Квадрата, Іустіна Мученика, Іустина Мученика, , іноді супроводжувалися в той період проповіді місіонерів, які намагалися навернути язичників.

Особливо сприятливими зовнішніми обставинами були протяжність, упорядкованість та єдність Римської імперії, а також переважання грецької мови та культури.

Крім цих позитивних причин, істотна негативна перевага християнства полягала у безнадійному становищі юдаїзму та язичницького світу. Після жахливої ​​кари - руйнування Єрусалима, переслідувані юдеї блукали, не знаходячи спокою і не існуючи, як нація. Язичництво було зовні поширене, але внутрішньо прогнило і йшло до неминучого занепаду. Народна віра та суспільна моральність були підірвані скептицизмом та матеріалістичною філософією; грецька наука і мистецтво втратили свою силу; Римська імперія трималася тільки на силі меча та нагальних інтересах; моральні узи, що об'єднують суспільство, розхиталися; розлючена жадібність і пороки всякого роду, навіть на думку таких людей, як Сенека і Тацит, панували в Римі та в провінціях, тягнучись від палаців до халуп. Доброчесні імператори на зразок Антоніна Пія та Марка Аврелія були винятком, а не правилом і не могли зупинити моральну деградацію.

Ніщо зі створеного класичною античною культурою у дні її розквіту було здатне зцілити смертельні рани епохи чи навіть принести тимчасове полегшення. Єдиною зіркою надії в ночі, що насувається, була молода, свіжа, безстрашна релігія Ісуса, яка не боялася смерті, міцна у вірі, що поширює любов; їй судилося залучити всіх мислячих людей до себе як до єдиної живої релігії сьогодення та майбутнього. У той час як світ постійно трусили війни і перевороти, а династії височіли і зникали, нова релігія, незважаючи на страшну опозицію ззовні і внутрішні небезпеки, тихо, але неухильно зміцнювала позиції, спираючись на незламну силу істини, і поступово проникала в саму плоть і кров людства.

Великий Августин каже: «Христос з'явився людям занепаду, що занепадає світу, щоб вони могли через Нього прийняти нове, повне молодості життя, тоді як усе навколо в'яне».

ПРИМІТКИ

Гіббон у своєму знаменитому п'ятнадцятому розділі пояснює швидке поширення християнства в Римській імперії п'ятьма причинами: прагненням перших християн, вірою в майбутню нагороду та покарання, силою чудес, суворістю (чистотою) християнської моралі та компактною церковною організацією. Але ці причини - самі собою наслідки причини, на яку Гіббон не звертає уваги, а саме: божественної істинності християнства, досконалості вчення Христа і прикладу Христа. критику доктора Джона Генрі Ньюмена (John Henry Newman, Grammar of Assent, 445 sq.) та доктора Джорджа II. Фішера (George P. Fisher, The Beginnings of Christianity, p. 543 кв.). «Це прагнення [перших християн], – каже Фішер, – було ревною любов'ю до Особи та до Його служіння; віра в майбутнє життя випливала з віри в Того, Хто помер, і знову воскрес і піднісся на небеса; чудові здібності перших учнів свідомо пов'язувалися з тим самим джерелом; чистота моралі і братня єдність, що лежать в основі церковних зв'язків серед перших християн, теж були плодом їхніх стосунків із Христом та їхньої спільної любові до Нього. Перемога християнства в Римському світі була перемогою Христа, який піднісся, щоб залучити до Себе всіх людей».

Леки (Lecky, Hist, of Europ. Morals, I. 412) дивиться глибше, ніж Гіббон, і пояснює успіх раннього християнства його внутрішньою перевагою та чудовою адаптацією до потреб періоду давньої Римської імперії. «Серед цього руху, - пише він, - християнство височіло, і нам неважко буде виявити причини його успіху. Жодна інша релігія за таких обставин ніколи не поєднувала в собі стільки потужних і привабливих моментів. На відміну від іудейської релігії, вона не була пов'язана з якоюсь місцевістю і в рівній мірі підходила представникам будь-якого народу та будь-якого класу. На відміну від стоїцизму, вона сильним чином торкалася почуттів і мала всю чарівність богослужіння, пройнятого співпереживанням. На відміну від єгипетської релігії, вона приєднала до свого неповторного вчення чисту та благородну етичну систему і довела, що здатна застосувати її на практиці. У момент процесу суспільного і національного злиття, що розгорнувся повсюдно, вона проголошувала загальне братерство людей. Серед розкладу впливу філософії та цивілізації вона навчала вищої святості любові. Для раба, який ніколи не грав великої ролі в релігійному житті Риму, це була релігія страждаючих та пригноблених. Для філософа це був одночасно відлуння вищої етики пізніх стоїків та розвиток кращих навчань школи Платона. Для світу, який прагне чудес, вона пропонувала історію, повну чудес не менш незвичайних, ніж скоєні Аполлонієм Тіанським; іудеї та халдеї навряд чи могли тягатися з християнськими екзорцистами, і перекази про постійне здійснення чудес поширювалися серед послідовників цієї віри. Для світу, що глибоко усвідомлює політичний розпад і з готовністю і нетерпінням спрямованого в майбутнє, вона з силою, що хвилює, проголошувала швидке знищення земної кулі - славу всіх своїх друзів і засудження всіх своїх ворогів. Для світу, якому набридла холодна і безпристрасна велич, осмислена Катоном і оспівана Луканом, вона запропонувала ідеал співчуття і любові - ідеал, покликаний протягом століть привертати до себе все найбільше і найблагородніше на землі, - Вчителя, Який був зворушений видом наших немощ. міг плакати над могилою Свого друга. Коротше кажучи, світові, терзаемому суперечливими віруваннями і філософськими системами, що ворогують один з одним, християнство запропонувало своє вчення не як людський вигадка, але як божественне одкровення, що підтверджується не стільки розумом, скільки вірою. "Бо серцем вірують до праведності"; "хто хоче творити волю Його, той дізнається про це вчення, чи від Бога воно"; "якщо ви не вірите, не зрозумієте"; "істинно християнське серце"; "богословами стають від серця", - ці висловлювання найкраще передають суть початкового впливу християнства на світ. Як усі великі релігії, християнство більше турбувалося про образ почуттів, ніж про спосіб думок. Основною причиною успіху християнства була відповідність його вчення духовної природи людства. Християнство так глибоко вкоренилося в серцях людей саме тому, що воно точно відповідало моральним переживанням століття, тому, що в ідеалі воно представляло той вищий тип досконалості, якого прагнули всі люди, тому що воно збігалося з їхніми релігійними потребами, цілями та почуттями. і тому, що під його впливом могла вільно поширюватися та розвиватися вся духовна сутність людини».

Мерівейл (Merivale, Convers. of the Rom. Emp., Preface) пояснює звернення Римської імперії переважно чотирма причинами: 1) зовнішнім свідченням істинності християнства, яке виразилося у очевидному виконанні записаних пророцтв і чудес; 2) внутрішнім свідченням, що виразилося у задоволенні визнаної потреби у викупителі та освятителі; 3) добрістю та святістю життя і смерті перших віруючих; 4) тимчасовим успіхом християнства за Костянтина, « направили за допомогою всеосяжного перевороту людські маси до сонця істини, що сходить, явленої в Христі Ісусі».

Ренан обговорює причини перемоги християнства в тридцять першому розділі свого "Марка Аврелія" (Renan, Marc-Aurele, Paris 1882, pp. 561-588). Він пояснює її перш за все «новою життєвою дисципліною» і «моральною реформою», яка була потрібна світу і якої не могли йому дати ні філософія, ні якась із існуючих релігій. Іудеї справді піднялися високо над поганою тієї епохи. «Gloire eternelle et unique, qui doit faire oublier de folies et des violence! Les Juifs son les revolutionnaires de 1 er et du 2 e siecle de notre ere». Вони дали світові християнство. «Les populations se precipiterent, par une sorte du mouvement instinctif, dans une secte qui satisfaisait leur aspirations les plus intimes et ouvrait des esperances infinies» . Ренан акцентує віру у гріховність людей і пропоноване кожному грішнику прощення як привабливі риси християнства; як і Гібон, він не звертає уваги на реальну силу християнства як релігії порятунку.А саме ця сила пояснює успіх християнства не тільки в Римській імперії, а й у всіх інших країнах та народах, де воно поширилося.

§6. Засоби розповсюдження

Примітний факт, що після апостольського періоду згадки про великих місіонерів зникають аж до початку середньовіччя, коли звернення цілих народів здійснювалося або починалося завдяки окремим особам, таким як святий Патрік в Ірландії, святий Колумба в Шотландії, святий Августин в Англії, святий Боніфацій у Німеччині , святий Ансгар у Скандинавії, святі Кирило та Мефодій серед слов'янських народів. У донікейський період не існувало місіонерських громад, місіонерських організацій, організованих спроб Євангелії; проте менше ніж через 300 років після смерті святого Іоанна все населення Римської імперії, яка представляла цивілізований світ тієї епохи, було номінально перетворено на християнство.

Щоб осмислити цей разючий факт, ми маємо згадати, що міцні і глибокі основи цього процесу було закладено самими апостолами. Насіння, принесене ними з Єрусалиму до Риму і зрошене їхньою кров'ю, принесло рясний урожай. Слово Господа нашого знову виповнилося, але вже в більшому масштабі: «Один сіє, а другий жне. Я послав вас жати те, над чим ви не працювали: інші трудилися, а ви ввійшли до їхньої праці» (Ів. 4:38).

Одного разу засноване християнство саме було своїм найкращим проповідником. Воно природно росло зсередини. Воно приваблювало людей своїм існуванням. Воно було світлом, що сяє у темряві і розсіює темряву. І хоча професійних місіонерів, які присвятили б все своє життя цьому конкретному служінню, тоді не було, кожна громада була громадою проповідників і кожен віруючий християнин був місіонером, що горить любов'ю до Христа і прагне звертати ближніх. Приклад був поданий Єрусалимом та Антіохією і тими братами, які після мучеництва Стефана «розсіяні ходили і благовістили слово» . Іустин Мученик був звернений поважним старим, якого він зустрів під час прогулянки берегом моря. «Кожен служитель-християнин, – каже Тертуліан, – і знаходить Бога, і виявляє Його, хоча Платон стверджує, що непросто знайти Творця, а коли Він знайдений, важко явити Його всім». Цельс глузливо зауважує, що сукновали і шкіряники, прості і неосвічені люди, були найревнішими пропагандистами християнства і несли його насамперед жінкам та дітям. Жінки та раби вносили його до сімейного кола. Слава Євангелія полягала в тому, що вона проповідувалась жебраком та жебраками, роблячи їх багатими. Ориген повідомляє нам, що міські церкви посилали місіонерів у села. Насіння проростало, поки люди ще спали, і приносило плоди – спочатку стебло, потім зав'язь, потім повний колос. Кожен християнин розповідав ближньому історію свого звернення, як моряк розповідає історію свого порятунку при аварії корабля: трудівник - трудящому поруч, раб - іншому рабу, слуга - господареві і господині.

Євангеліє поширювалося в основному через живу проповідь і особисту бесіду, хоча значною мірою також через священні Писання, які з самого початку перекладалися різними мовами: латинською (північно-африканською та італійською перекладами), сирійською (куретонівською давньосирійською текстом, Пешито) та єгипетською. на три діалекти: мемфіський, фіваїдський та басмурський). Повідомлення між різними районами Римської імперії, від Дамаску до Британії, було порівняно простим та безпечним. Дороги, побудовані для торгівлі та руху римських легіонів, служили також благовісникам світу, які здобували непомітні на вигляд перемоги заради Хреста. Сама торгівля в ті часи, як і зараз, сприяла поширенню Євангелія та насіння християнської цивілізації у найдальші куточки Римської імперії.

Конкретний спосіб та точний часпроникнення християнства деякі країни у період здебільшого невідомі. Нам відомий переважно лише сам факт проникнення. Немає сумнівів, що апостоли та їхні безпосередні учні зробили набагато більше, ніж повідомляється нам у Новому Завіті. Але, з іншого боку, середньовічне переказ приписує апостолам заснування багатьох національних і помісних церков, які могли виникнути раніше II чи III століття. Передання зробило місіонерами у далеких країнах навіть Йосипа Аримафейського, Никодима, Діонісія Ареопагіта, Лазаря, Марфу та Марію.

§7. Поширеність християнства у Римській імперії

Іустин Мученик приблизно в середині II століття каже: «Немає такого племені, народу грецького чи варварського, як би він не називався і якими б звичаями не відрізнявся, наскільки б погано він не був знайомий з мистецтвами або землеробством, як би він не жив, у наметах або в критих візках, де не підносилися б молитви і подяки Отцю і Творцеві всього сущого в ім'я розп'ятого Ісуса». А через півстоліття Тертуліан вже рішуче заявляє язичникам: «Вчора нас ще не було, а сьогодні ми вже заповнили всі належні вам місця: міста, острови, фортеці, будинки, збори, ваш стан, ваші племена та спільноти, палац, сенат, форум! Ми залишили вам лише ваші храми» . Звичайно, ці два і подібні до них уривки з Іринея та Арнобія - явні риторичні перебільшення. Ориген більш обережний та стриманий у своїх твердженнях. Однак можна точно сказати, що до кінця III століття ім'я Христа було відоме, шановане і переслідуване в усіх провінціях і містах імперії. Максиміан в одному зі своїх указів каже, що «майже всі» відмовилися від віри своїх предків заради нової секти.

За відсутності статистики ми можемо лише здогадуватися про кількість християн. Ймовірно, наприкінці III і на початку IV століття Христа прийняло близько однієї десятої чи однієї дванадцятої частини підданих Риму, тобто близько десяти мільйонів.

Але той факт, що християни були єдиним тілом, новим, сильним, сповненим надій і щоденно зростаючим, тоді як язичники здебільшого були неорганізовані і їх число з кожним днем ​​зменшувалося, робив церква набагато сильнішою в перспективі.

Поширення християнства серед варварів у провінціях Асії та на північному заході Європи, за межами Римської імперії, спочатку не мало відчутного значення через велику віддаленість цих областей від місць, де розгорталися основні історичні події, проте воно підготувало шлях для проникнення цивілізації в ці регіони і визначило їхнє подальше становище у світі.

ПРИМІТКИ

Гіббон і Фрідландер (III. 531) оцінюють кількість християн до початку правління Костянтина (306) як надто маленьку, одну двадцяту населення; Метер і Робертсон - як занадто велика, одна п'ята його підданих. Деякі автори минулих років, спантеличені перебільшеними заявами древніх апологетів, навіть стверджують, що християн в імперії було стільки ж, скільки язичників, або навіть більше. Але в такому разі проста обережність спонукала б до того, щоб політика віротерпимості почала проводитися задовго до царювання Костянтина. Мосгейм у своїх «Історичних коментарях» (Mosheim, Hist. Commentaries, Murdock's translation, I, p. 274 sqq.) детально аналізує відомості про кількість християн у II столітті, не приходячи, однак, до певних висновків. Шастель визначає їх кількість за часів Костянтина як одну п'ятнадцяту на Заході, одну десяту на Сході одну дванадцяту в середньому (Hist, de la destruct. du paganisme, p. 36). Згідно з Золотоустом, християнське населення Антіохії в його час (380) становило близько 100.000, тобто половину всього населення.

§8. Християнство в Азії

Азія стала не тільки колискою людства та цивілізації, а й колискою християнства. Самі апостоли поширили нову релігію у Палестині, Сирії та Малій Азії. Згідно з Плінією Молодшому, храми богів у Малій Азії були майже занедбані, і тварин для жертвоприношень майже не купували. У II столітті християнство проникло в Едесу в Месопотамії, а також, певною мірою, в Персію, Мідію, Бактрію та Парфію; у III столітті - до Вірменії та Аравії. Сам Павло провів в Аравії три роки, але, швидше за все, в медитативному самоті, готуючись до свого апостольського служіння. Є переказ, що апостоли Хома та Варфоломій принесли Добру Звістку до Індії. Але правдоподібніше, що вчитель християнства Пантен з Олександрії здійснив подорож до цієї країни близько 190 р. і що церкви було засновано там у IV столітті.

Перенесення столиці з Риму до Константинополя та заснування Східної Римської імперії при Костянтині I призвели до того, що Мала Азія, а особливо Константинополь, протягом кількох століть відігравала провідну роль в історії церкви. Сім вселенських соборів, з 325 по 787 р., проводилися у місті чи його околицях, і доктринальні суперечки з приводу Трійці чи Особи Христа переважно велися у Малій Азії, Сирії та Єгипті.

Волею таємничого Божого Провидіння згодом ці землі Біблії та ранньої церкви були захоплені пророком з Мекки, Біблію там витіснив Коран і Грецька церква була приречена на рабство та застій; але близькі часи, коли Схід відродиться під впливом невмираючого духу християнства. Мирний хрестовий похід відданих місіонерів, які проповідують чисту Євангеліє і ведуть святе життя, знову підкорить Святу Землю, і східне питання владнається.

§9. Християнство у Єгипті

В Африці християнство закріпилося насамперед у Єгипті, і, мабуть, це сталося вже в апостольський період. Країна фараонів, пірамід і сфінксів, храмів і гробниць, ієрогліфів та мумій, священних тільців і крокодилів, деспотизму та рабства тісно пов'язана зі священною історією з патріархальних часів і навіть увічнена у тексті Десяти заповідей під ім'ям «вдома рабства». Єгипет був домом Йосипа та його братів, колискою Ізраїлю. У Єгипті юдейські Писання більш ніж за двісті років до нашої ери були перекладені іншою мовою, і цим перекладом грецькою мовою користувалися навіть Христос і Його апостоли; за його допомогою іудейські ідеї поширилися Римським світом, і його можна вважати «матір'ю» специфічної мови Нового Завіту. В Олександрії було багато юдеїв. Вона була літературним та торговим центром Сходу, сполучною ланкою між Сходом та Заходом. Там було зібрано найбільшу бібліотеку; там юдейське мислення вступило у тісний контакт із грецьким, а релігія Мойсея - з філософією Платона та Аристотеля. Там писав Філон, тоді як Христос навчав у Єрусалимі та Галілеї, і працям його, через олександрійських отців церкви, судилося зробити великий вплив на християнську екзегетику.

Давнє переказ свідчить, що Олександрійська церква була заснована євангелістом Марком. Копти стародавнього Каїра, єгипетського Вавилона, стверджують, що саме там Петро написав своє Перше послання (1 Пет. 5:13); але, мабуть, Петро все-таки має на увазі Вавилон на річці Євфрат, або образно називає Вавилоном Рим. Євсевій згадує імена перших єпископів Олександрійської церкви: Анніан (62 - 85 р. за Р.Х.), Авілій (до 98 р.) та Кердон (до 110 р.). Тут ми спостерігаємо природне зростання значення та гідності міста та патріархії. Вже в II столітті в Олександрії процвітала богословська школа, в якій викладали Климент та Оріген, перші знавці Біблії та християнської філософії. З Нижнього Єгипту Євангеліє поширилося до Середнього та Верхнього Єгипту та прилеглих провінцій, можливо (у IV столітті) до Нубії, Ефіопії та Абіссінії. На Олександрійському соборі 235 р. були присутні двадцять єпископів з різних регіонівкраїни Нілу.

У IV столітті Єгипет дав церкві аріанську брехню, ортодоксію Афанасія і чернече благочестя святого Антонія і святого Пахомія, що вплинули на весь християнський світ.

Богословська література Єгипту в основному була грецькою мовою. Більшість ранніх рукописів Грецьких Писань - у тому числі, ймовірно, безцінні Синайський та Ватиканський рукописи, - були виготовлені в Олександрії. Але вже у II столітті Писання було перекладено місцеві мови, три різних діалекти. Те, що залишилося з цих перекладів, значною мірою допомагає нам встановити, яким був початковий текст грецького Нового Завіту.

Єгипетські християни - нащадки єгиптян, що підкорялися фараонам, але з великою домішкою негритянської та арабської крові. Християнство так і не стало загальною вірою в цій країні і було майже винищено мусульманами при халіфі Омарі (640), який спалив чудові бібліотеки Олександрії, вважаючи, що якщо зміст книг відповідає Корану, то вони не приносять користі, якщо ж ні, то вони шкідливі і підлягають знищення. З тих пір Єгипет майже не згадується в історії церкви і, як і раніше, стогне, залишається домом рабства за нових господарів. Більшість його населення становлять мусульмани, але копти - приблизно півмільйона з п'яти з половиною мільйонів жителів - продовжують називати себе християнами, подібно до своїх предків, і утворюють місіонерське поле для найактивніших церков Заходу.

§10. Християнство у Північній Африці

Bottiger: Geschichte der Carthager. Berlin 1827.

Movers: Die Phonizier. 1840-56, 4 vols, (зразкова праця).

Th. Mommsen: Rom. Geschichte, I. 489 кв. (book III, chs. 1-7, 6 th ed.).

N. Davis: Carthage and her Remains. London & N. York 1861 року.

R. Bosworth Smith: Carthage і Carthaginians. Lond. 2 nd ed. 1879. Його ж: Rome and Carthage. N. York 1880 року.

Otto Meltzer: Geschichte der Karthager. Berlin, vol. I. 1879.

У цих книгах розглядається світська історія стародавнього Карфагена, але вони допомагають зрозуміти ситуацію та передісторію.

Julius Lloyd: The North African Church. London 1880. До мусульманського завоювання.

Населення провінцій Північної Африки було семітського походження, його мова була схожа на єврейську, але в період римського панування вони перейняли латинські звичаї, закони та мову. Тому церква цього регіону належить до латинського християнства, і вона відігравала провідну роль у його ранній історії.

Фінікійці, нащадки хананеїв, були англійцями давньої історії. Вони вели торгівлю з усім світом, тоді як ізраїльтяни несли світові віру, а греки – цивілізацію. Три малих народу, що живуть у невеликих країнах, зробили важливішу справу, ніж колосальні імперії Ассирії, Вавилону, Персії або навіть Риму. Фінікійці, що живуть на вузькій смужці землі вздовж Сирійського узбережжя, між Ліванськими горами і морем, посилали свої торгові судна з Тіру та Сидону до всіх регіонів стародавнього світу, від Індії до Балтики, обігнули мис Доброї Надії за дві тисячі років до Васко да Гами і привозили назад сандалове дерево з Малабару, спеції з Аравії, страусове пір'я з Нубії, срібло з Іспанії, золото з Нігерії, залізо з Ельби, олово з Англії та бурштин із Балтики. Вони постачали Соломона кедровим деревом з Лівану і допомагали йому будувати палац та храм. Більш ніж за вісімсот років до народження Христа вони заснували на північному узбережжі Африки колонію Карфаген. Завдяки вигідному розташуванню колонії вони встановили контроль над північним узбережжям Африки від Геркулесових стовпів до Великого Сирту, над Південною Іспанією, островами Сардинія та Сицилія та всім Середземним морем. Звідси неминуче суперництво між Римом і Карфагеном, відокремленими друг від друга трьома днями шляху морем; звідси три Пунічні війни, які, незважаючи на блискучі військові таланти Ганнібала, закінчилися повним знищенням столиці Північної Африки (146 р. до P. X.). «Delenda est Carthago» - такою була недалекоглядна та жорстока політика Катона Старшого. Але при Августі, який здійснював мудріший план Юлія Цезаря, на руїнах колишнього Карфагена виник новий, він став багатим і процвітаючим містом, спочатку язичницьким, потім християнським, поки не був захоплений варварами-вандалами (439 р. по X) і нарешті зруйнований народом , спорідненим його первісним засновникам, - арабами-магометанами (647). З того часу «скорботне і спустошене мовчання» знову панує над його руїнами.

Християнство досягло Проконсульської Африки у ІІ столітті, а можливо, вже наприкінці І століття. Ми не знаємо коли та як. Цей район постійно взаємодіяв із Італією. Християнська віра дуже швидко поширилася родючими рівнинами і спекотними пісками Мавританії та Нумідії. Кіпріан в 258 р. зміг зібрати синод із вісімдесяти семи єпископів, а в 308 р. в Карфагені відбувся собор донатистів-схизматиків, в якому брало участь двісті сімдесят єпископів. Єпархії тими днями, звичайно ж, були маленькими.

Найдавніший переклад Біблії латинською мовою, невірно названий Itala(який став основою для «Вульгати» Ієроніма), ймовірно, був виконаний в Африці і для Африки, а не в Римі і для Риму, де в той час християни говорили переважно по-грецьки. Латинське богослов'я теж зародилося над Римі, а Карфагені. Його батьком був Тертуліан. Мінуцій Фелікс, Арнобій та Кіпріан свідчать про активність та процвітання африканського християнства та богослов'я у III столітті. Воно досягло найвищої точки свого розвитку в першій чверті V століття в особі святого Августина, великий розум і палке серце якого роблять його найбільшим з отців церкви, але невдовзі після смерті Августина (430) воно було поховано, спочатку під натиском варварів-вандалів, а в VII столітті – магометан. Але твори Августина вели християн Латинської церкви у темні віки, надихали діячів Реформації та мають життєдайну силу до цього дня.

§11. Християнство у Європі

"Імперія рухається на захід".

Закони історії - це і закони християнства. Апостольська церква просунулась від Єрусалиму до Риму. Потім місіонери рухалися дедалі далі на захід.

Церква Риму була найзначнішою із усіх церков Заходу. Згідно з Євсевієм, у середині III століття в ній був один єпископ, сорок шість пресвітерів, сім дияконів і стільки ж їх помічників, сорок два аколуфи, п'ятдесят читців, екзорцистів і воротарів, вона дбала про півтори тисячі вдів та жебраків. Звідси ми можемо зробити висновок, що кількість її членів становила приблизно п'ятдесят – шістдесят тисяч осіб, тобтоблизько двадцятої частини населення міста, кількість якого не можна визначити точно, але яке за правління Антоніна мало перевищувати мільйон осіб. Вплив християнства Римі підтверджує також неймовірна протяжність катакомб, де ховали християн.

З Риму церква поширилася всіма містами Італії. У першому Римському помісному синоді, про який ми маємо відомості, брало участь дванадцять єпископів під головуванням Телесфору (142 - 154). У середині III століття (255) Корнелій Римський зібрав раду шістдесяти єпископів.

Гоніння 177 показують, що в II столітті церква вже вкоренилася на півдні Галлії. Християнство, ймовірно, прийшло туди зі Сходу, тому що церкви Ліона і В'єнни були тісно пов'язані з церквами Малої Азії, яким вони повідомляли про їх гоніння, і Іриней, єпископ Ліонський, був учнем Полікарпа зі Смирни. Григорій Турський стверджує, що в середині III століття семеро місіонерів було послано з Риму до Галії. Один із них, Діонісій, заснував першу церкву Парижа, загинув мученицькою смертю на Монмартрі і став святим покровителем Франції. Народне переказ пізніше об'єднало його образ із образом Діонісія Ареопагіта, зверненого Павлом до Афін.

Іспанія, мабуть, познайомилася з християнством теж у II столітті, хоча ясних свідчень про існування у ній церков та єпископів ми знаходимо до середини III століття. В Ельвірському соборі 306 брало участь дев'ятнадцять єпископів. Апостол Павло планував здійснити місіонерську подорож до Іспанії і, згідно з Климентом Олександрійським, проповідував там, якщо розуміти саме цю країну під «західною межею», куди, за його словами, Павло приніс Добру Звістку. Але ми не маємо жодних свідчень його діяльності в Іспанії. Переказ, всупереч будь-якій хронології, стверджує, що християнство в цю країну приніс старійшина Яків, страчений в Єрусалимі в 44 р., і що він похований у Кампостелі, знаменитому місці паломництва, де його кістки були виявлені вже за царювання Альфонса Альфонс II [Альфонс II ] II, наприкінці VIII століття.

Коли Іриней говорив про проповідь Євангелія серед германців та інших варварів, які, «не маючи паперу та чорнила, носять у своїх серцях порятунок, зображений Святим Духом», він мав на увазі лише ті частини Німеччини, які належали Римській імперії (Germania cisrhenana).

Згідно з Тертуліаном, Британія теж підкорилася силі хреста наприкінці II століття. Кельтська церква існувала в Англії, Ірландії та Шотландії незалежно від Риму задовго до навернення англо-саксів римською місією Августина; вона протягом деякого часу продовжувала існувати і після цього, поширюючись у Німеччині, Франції та Нідерландах, але зрештою злилася з Римською церквою. Ймовірно, вона брала походження з Галії, а потім і з Італії. Переказ простежує її історію до святого Павла та інших апостолів-засновників. Біда Високоповажний (помер 735 р.) каже, що король бриттів Люцій (близько 167) просив римського єпископа Елевтера надіслати йому місіонерів. На соборі в Арлі, в Галлії, в 314 р. були присутні три британські єпископи - з Еборакума (Йорка), Лондініума (Лондона) і колонії Лондіненсіум (або Лінкольна, або, що ймовірніше, Кольчестера).

Звернення варварів Північної та Західної Європи повною мірою почалося лише в V - VI століттях, і ми поговоримо від нього, коли розглядатимемо історію середньовіччя.

Фінікійська або пунічна назва Karthada,грецька - Karchedon(????????), Латинське Carthago.Це означає Нове Місто (Лат."Неаполь"). Слово Kerethабо Carthвходить також до складу назв інших міст фінікійського походження, наприклад, Cirta(Цирта) у Нумідії.

Див. наукове зіставлення Риму та Карфагена в Mommsen, Book III, ch. 1 (vol. I. 506), про руйнування Карфагена див: Book IV, ch. 1. (vol. II. 22 кв.).

«Карфаген має бути зруйнований». - Прим. вид.

Опис руїн Карфагена див. у N. Davis and В. Smith (Rome and Carthage, ch. XX. 263-291). Недавнє завоювання Тунісу Францією (1881) викликало новий інтерес до минулого цієї країни та відкрило нову сторінку її майбутнього. Сміт описує Туніс як найсхідніший зі східних міст, в якому вражаюче змішання народів - арабів, турків, маврів та негрів - об'єднане разом ісламською релігією.

Гіббон у тридцять першому розділі та Мілмен оцінюють населення Риму в 1.200.000 осіб; Хек (на підставі анкірського напису), Цумпт і Хоусон - у два мільйони; Бансен трохи менше; а Дюро де ла Малль вважає, що воно становило всього півмільйона на тій підставі, що стіни Сергія Тулія оточували площу лише в одну п'яту території Парижа. Але ці стіни вже не позначали межі міста, тому що, коли він був відновлений після пожежі Нерона, передмістя виходили за межі стін на необмежену територію. vol. I, нар. 359.

Рим. 15:24; Clem. R. Ad Cor., с. 5 (?? ????? ??? ??????).

Див J. В. Gams (R. С): Die Kirchengeschichte von Spanien, Regensburg 1862-1879, 5 vols. Перший том (422 сторінки) присвячений легендарній історії перших трьох століть церкви. 75 сторінок відведено обговоренню подорожі Павла до Іспанії. Гаме оголошує засновниками християнства в цій країні Павла і семеро учнів апостолів, посланих до Риму, а саме, Торквата, Ктесифона, Секунда, Індалетія, Кацилія, Єсихія та Єфрасія (згідно з Римським Мартирологом, виданим Баронієм, 1586).

Поширення християнства у світі

християнство державна релігія

Зародження християнства. Строй, розвага віри

У другій половині I століття і в першій половині II століття християнство було рядом громад, що складаються з рабів, вільновідпущеників, ремісників. У другій половині II століття християнськими письменниками відзначається наявність у складі громад благородних і заможних людей. Одним із важливих елементів переходу християнства на принципово новий рівень був його розрив із юдаїзмом у II столітті. Після цього відсоток євреїв у християнських громадах став неухильно зменшуватись. У цей час відбувається відмова християн від старозавітних законів. Розширення християнства і залучення до християнських громад великої кількості людей різного віросповідання призвело до того, що християнство цього періоду являло собою не єдину церкву, а велика кількістьнапрямів, угруповань, богословських шкіл. Становище ускладнювалося великою кількістю єресей, кількість яких до кінця II століття церковний історик кінця IV століття Філастрій визначає числом 156. У другій половині III століття йшов процес подальшої централізації церкви, і до початку IV століття з єпархій, що існували, виділилося кілька митрополій, кожна з яких об'єднувала групу єпархії. Природно, великі церковні центри створювалися у найважливіших політичних центрах імперії, насамперед у столицях.

На початку IV століття християнство стає державною релігією Римської імперії. У цей час зміцнюється церковна організація та відбувається офіційне оформлення церковної ієрархії, найвищою та найбільш привілейованою частиною якої стає єпископат. Церковна організація, що складалася, очолювана впливовими єпископами, що постійно підтримували між собою зв'язок, що збиралися на свої з'їзди (собори), виростала у велику політичну силу в Римській імперії.

Зміцнення віри у Римській Імперії

Імператорська влада, відчувши в ній небезпечну суперницю, спробувала в умовах запеклої класової боротьби в період кризи у III столітті знищити її. Імператор Децій (249-251 рр.) розпочав переслідування християн. Переслідування тривали за Валеріана (253-260 рр.), вони значно посилилися за Діоклетіана (284-305 рр.). Переслідування не зламали християнську церковну організацію, які безрезультатність показала, що нова релігія має значну масову базу. У міру того, як імператорська влада пізнавала сутність християнської ідеології, характер і значення церковної діяльності, вона все більше переконувалась у тому, що християнство є силою, яка здатна освятити владу правителів, забезпечити покірність народних мас. Тому імперія поступово переходить від спроб зломити церковну організацію, що здавалася їй небезпечною, до політики, що мала на меті поставити цю організацію собі на службу. На початку IV століття, коли розгорнулася запекла боротьба за імператорську владу, значення християнської церкви ще більше зросла. Це врахував імператор Костянтин I, котрий перейшов до політики опори на церкву. Християнство було оголошено офіційно дозволеною релігією, а майно, раніше конфісковане на користь скарбниці, повернули церкви.

Таким чином, було започатковано перетворення християнства на державну релігію; у світовій імперії утверджувалася світова релігія. Імператором у 325 році було скликано перший «Вселенський собор» (Нікейський), що складався з представників церковних верхів. На соборі було вироблено «Символ віри» - короткий викладОсновні догми християнської релігії. На соборі було оформлено союз церкви з імператорської владою. Церква визнала імператора своїм главою, представником Христа землі. Незабаром після смерті Костянтина (337 року), який відрізнявся крайньою жорстокістю, заплямував себе безліччю вбивств, в т.ч. вбивством свого сина, дружини та багатьох родичів, церква оголосила його святим. Сам Костянтин за життя не поривав і з язичництвом. Спроба за одного із наступників Костянтина - імператора Юліана (361 - 363 рр.), який отримав у християн прізвисько «Відступника», повернутися до язичництва успіху не мала: час древніх релігій античного світу безповоротно минуло. Імператор Феодосії I (379-395 рр.) наказав закрити язичницькі храми. 3.Розбудова віри у Світі.

Спроби прийняття віри Готамі та Вандалами

У 375 році готський король Вінітарій несподівано напав на слов'ян-антів, стратив їх вождя Буса з синами та 70 старійшин. Болісна страта слов'ян більше була схожа на жертвопринесення. Вони були розіп'яті. Що ж до християн-вандалів, їх релігійне бузувірство увійшло навіть у повсякденну мову - вандалізм. Своє християнство вони довели безжальним знищенням римської язичницької культури. У 496 році франки звертаються до християнства за римським зразком. Їхній король, Хлодвіг також з ним хрестилися і 3000 солдатів. Прийняття нової віри не приборкало вдач франків. Хлодвіг продовжував винищувати своїх суперників. Довгі десятиліття братовбивчих війн між готами і франками вимотували ці родинні німецькі племена. Кагал підкинув настільки заплутану релігію, що вона ніби спеціально була покликана плодити течії, що борються між собою, що залучають до кровопролитних війн інші народи.

Прийняття Великою Вірменією віри

На початку IV ст.<#"justify">Надходження віри на територію Північної Шотландії

У 560 році християнство прийшло до Північної Шотландії. Приблизно водночас його приймають ломбарди-жителі Північної Італії, але в берегах Лемана - Женевського озера - виникає християнська державаБургундія.

598 року звертається до християнської віри англосаксонський король Етельберт Кентський, своєю столицею він обирає Кентербері.

Ухвалення віри в деяких країнах території північної Європи

У 630 році до християнського світу приєднуються Фландрія (стара назва Бельгії) та Нідерланди, трохи пізніше – Баварія.

У VIII столітті англійські монастирі стали випускати ревних проповідників християнства, які їдуть на материк Європи. Одним із них став єпископ Боніфацій, засновник перших монастирів у Німеччині. У Гессені він особисто зрубав дуб бога Вотана, «щоб показати безсилля демона». Більшість прийняла християнського бога, але визнала лише його першість з інших і потай продовжувала шанувати своїх богів. Захоплюючись своїм прагненням поширювати християнську віру, Боніфацій у результаті догрався. У 75 років він поїхав проповідувати християнство до країни фризів (північний схід Голландії). У наметі, де він чекав новонавернених, його спіткали ворожі йому язичники і закінчили його в 755 році. Але в ІХ столітті хрещення поширюється на всю Німеччину.

Трохи раніше християнство утвердилося у Франконії (область східних франків).

У 772 році король Карл приступив до звернення до християнства північнонімецького племені саксів. Вони стійко трималися за язичництво, оберігаючи у ньому свою незалежність. Какрл почав зі зрубу величезного дерева Ірменсуля, який язичники називали «опорою світобудови». Розрізнені областями і селами сакси не чинили опору, поки в їхній країні знаходилося франкське військо. Але тільки-но Карл йшов, вони руйнували церкви і виганяли єпископів.

Обидві спадкоємиці Риму - християнська імперія Карла та Візантія продовжували християнізацію волелюбних народів. Король Карл був названий церквою "Великим" за те, що вторгаючись у чужі землі підунайських та прибалтійських слов'ян, поголовно винищував їх, не шкодуючи нікого: ні жінок, ні дітей, ні старих. Сам характер нападу був схожий на старозавітні каральні війни. За все своє життя Карл здійснив понад 50 походів, з яких поразкою закінчилися лише 2. Особливо прославилося у боротьбі з християнами плем'я велетів. Візантійський імператор Юстиніан II знищив незалежну слов'янську державу Склавінію на Балканах.

У 860 р. Аскольд хрестить у Києві перших русів. Але широкого поширення християнство в Києві та околицях ще не набуло. 882 року після «хрещення Русі» відбулося «розхрещування Русі». Відомо, що мати Святослава, княгиня Ольга, була християнкою. І Аскольд, і Дір, і Ольга – всі прийняли хрещення у Візантії. Проте нова віра ще зароджувалася Русь.

Поширення релігії біля Балкан

863 року хрестився моравський князь Ростислав. Моравія наповнилася "просвітителями". Після Ростиславом християнство перекинулося на чеські землі, у яких княжив Борживой.

864 року в Болгарії видався неврожай. До голоду додалися хвороби, що ведуть до моря. Послужливі візантійці переконали болгарського царя Бориса, що голодомор стався «за гріхи». А для підкріплення своїх слів, щоб ще краще переконати царя прийняти «світло істинного вчення», ввели в країну свої війська і силою змусили болгар хреститися.

Наприкінці 60-х років IX століття християнство поширилося у Сербії та Хорватії. До X століття у підпорядкуванні християнства опинилися чорні хорвати, хорутани (словенці), таврійські руси, і навіть донські слов'яни.

Затвердження віри у Польщі

У Польщі християнство затверджується у 966 році за князя Мешка I (963-992 рр.). Поки Польща залишалася язичницькою країною, вона процвітала. Прийнявши християнство при папі Іоанні XIII (965-972 рр.), вона впала в злидні. Мешко наказав зруйнувати ідолів, яким так шалено поклонявся раніше, конфіскував майно підданих, які продовжували наполегливо відстоювати стару віру, і розпорядився декого з них відправити на багаття. Цей фанатик, слухняна зброя в руках первосвященика, подарував святому престолу чималі суми на будівництво нових церков. Нещасну Польщу пограбували, розікрали, розорили в ім'я інтересів римського двору. Князь Мешко розділив слов'ян на західних та східних. Польські землі опинилися під заступництвом папи римського.

Хрещення Руси

У 988 році князь Володимир приступає до давно наміченої мети – хрещення Русі. Вчетверте, починаючи з Аскольда. У «церковному статуті святого Володимира" від 989 року волхвам і ведунь передбачено покарання - спалення на багатті. Сам характер християнізації та каральні походи Володимира знову-таки нагадували старозавітний геноцид.

Введення віри в Норвегії та Швеції

У Норвегії християнство розповсюджує король Трюггві. Його син, а згодом король Олаф Трюгвессон (997-1000 рр.) продовжить справу батька. Перша хвиля хрещення результатів не дала. Скрізь спроби запровадити нову релігію рішуче відкидалися народом. Норвезький конунг Хакон Добрий, який правив у середині X століття, запропонував хреститися і отримав рішучу відмову нами, відмовимося від тебе і виберемо собі іншого вождя, який буде так правити нами, що ми зможемо вільно сповідувати ту віру, яку хочемо». Олаф Трюгвессон силою зброї впроваджує християнство та упокорює народ.

У Швеції християнство прийняв король Улоф Шетконунг 1008 року, остаточно воно утвердилося лише 1248 року, а Велике князівство Литовське залишалося язичницьким взагалі остаточно ХIV століття.

Західна та Східна церкви діяли самостійно та незалежно один від одного. Західна втягнула у коло свого впливу всі романські та німецькі народності, зі слов'ян - хорватів, чехів та поляків. Східна - болгар, сербів та русичів. Між цими великими районами залишалася маленька область, які не досягли християнами - землі, що лежать на схід від Балтійського моря, між пониззю Вісли та Фінською затокою. Там були язичницькі фінські племена естів та литовсько-латиські племена. Але після 1200 року християнізація наздогнала їх.

Християнство та його

поширення у світі.

План.

Вступ

1. Походження християнства

3. Боротьба за образ Христа

4. Суперники християнства

5. Єпископи та їхня влада

6. Імператор Костянтин

7. Православ'я.

8. Католицизм.

9. Протестантство.

10. Поширення християнства

11. Християнство у наші дні.

Висновок

Вступ

Про походження християнства написано величезну, по суті неосяжну кількість книг, статей та інших публікацій. На цій ниві працювали і християнські автори, і філософи-просвітителі, і представники біблійної критики, і автори-атеїсти. Це і зрозуміло, оскільки йдеться про історичний феномен - християнство, яке створило численні церкви, що має мільйони послідовників, що займало і досі займає велике місце у світі, в ідейному, економічному та політичному житті народів і держав. Християнство - (від грецького Christos- помазаник) одна з так званих світових релігій (поряд з буддизмом та ісламом). Християнство поширене в країнах Європи, Америки, Австралії, а також в результаті активної місіонерської діяльності – в Африці, на Близькому Сході та в ряді районів Далекого Сходу. Точних даних про чисельність послідовників Християнства немає. Головні ідеї Християнства: викупна місія Ісуса Христа, майбутнє друге пришестя Христа, страшний суд, небесна відплата і встановлення царства небесного. То що таке Християнство. Якщо говорити зовсім коротко, це релігія, в основі якої лежить віра в те, що дві тисячі років тому Бог прийшов у світ. Він народився, отримав ім'я Ісус, жив у Юдеї, проповідував, страждав і помер на хресті, як людина. Його смерть та наступне воскресіння з мертвих змінило долю всього людства. Його проповідь започаткувала нову, європейську цивілізацію. Для християн головним дивом було не слово Ісуса, а Він Сам. Головною справою Ісуса було його буття: буття з людьми, буття на хресті.

Християни вірять у те, що світ створений єдиним споконвічним Богом, і створений без зла.

В основі догматики та богослужіння Християнства – Біблія, або Святе Письмо. Досвід пророків іудейського народу, які спілкувалися з Богом, і досвід людей, які знали Христа в Його земному житті, склали Біблію. Біблія- це виклад віровчення і історія людства. Біблія – це розповідь про те, як Бог шукав людину.

Християнська церква включила до Біблії іудейський Старий Заповіт; виключно християнською частиною Біблії є Новий Заповіт (до нього входять 4 Євангелії, що оповідають про Ісуса Христа, “Дії апостолів”, послання апостолів та Апокаліпсис). Загальною ознакою, що поєднує християнські віросповідання, церкви, секти, є лише віра в Христа, хоча й між ними існують розбіжності.

Основні гілки Християнства:

1. католицизм;

2. православ'я (існує 15 православних самостійних церков та кілька автономних церков.);

3. протестантство (включає 3 основні течії: лютеранство, кальвінізм, англіканство - і велике числосект, з яких багато хто перетворився на самостійні церкви: баптисти, методисти, адвентисти та інші.).

Походження християнства

Християнство виникло Палестині в I в. н.е., яка, як і все Середземномор'я, входила до складу Римської імперії. Його спорідненість з юдаїзмом, як уже говорилося, проявляється в тому, що перша частина Біблії, Старий завіт, священна книга як іудеїв, так і християн (Друга частина біблії, Новий завіт, визнається лише християнами і є для них найголовнішою). Про безперечну близькість первісного християнства іудейської громади ессенів свідчать також знайдені в 1947 р. сувої в районі Мертвого моря. Спільність світоглядних принципів у ессенів і первісних християн простежується в месіанізм - очікування швидкого пришестя Вчителя праведності, в есхатологічних уявленнях, в тлумаченні ідей гріховності людини, в обрядовості, організації громад і ставлення до власності. Відносно швидке поширення християнства в малоазіатських провінціях Римської імперії та в самому Римі було обумовлено низкою соціально-історичних факторів. Криза античних порядків, що почалася, породжувала загальну невпевненість у завтрашньому дні, почуття апатії і безперспективності. Посилився антагонізм як між рабами і вільними, а й між римськими громадянами і підданими провінцій, між римською спадковою знатю і вершниками.

Римська релігія, як і різні релігійні вчення Сходу, не могла дати втіху знедоленим і через свій національний характер не дозволяла стверджувати ідею загальної справедливості, рівності, порятунку. Християнство проголосило рівність всіх людей як грішників. Воно дало рабові втіху, надію здобуття свободи простим і зрозумілим способом – через пізнання божественної істини, яку приніс на землю Христос, щоб назавжди викупити всі людські гріхи та вади.

Християнська апологетика стверджує, що на відміну від решти релігій світу християнство не створене людьми, а дано людству Богом у готовому і закінченому вигляді. Однак історія релігійних вчень свідчить про те, що християнство не вільне від релігійних, філософських, етичних та інших впливів. Християнство засвоїло та переосмислило попередні ідейні концепції іудаїзму, мітраїзму, давніх східних релігій, філософські погляди. Все це збагачувало і цементувало нову релігію, перетворювало її на потужну культурно-інтелектуальну силу, здатну протиставити себе всім національно-етнічним культам і перетворитися на масовий національний рух. Засвоєння первісним християнством попереднього релігійно-культурного спадщини зовсім на перетворювало їх у конгломерат розрізнених уявлень, а сприяло принципово новому вченню отримати загальне визнання.

Особливо помітний вплив на основи християнського віровчення зробили неоплатонізм Філону Олександрійського (бл. 25 до н.е. – бл. 50 н.е.) та моральне вчення римського стоїка Сенеки (бл. 4 до н.е. – 65 н.е. ). Філон поєднав поняття Логоса в біблійній традиції, що розглядає Логос як внутрішній закон, що спрямовує рух Космосу. Логос у Філона - священне Слово, що дозволяє споглядати Суще. Іншого шляху пізнання Бога немає, лише через Логос - Слово. Вчення Філону про природжену гріховність всіх людей, про покаяння, про Суще як першопочатку світу, про екстаз як засіб наближення до Бога, про логоси, серед яких Син Божий - вищий Логос та інші логоси, названі ангелами, - послужило однією з ідейних передумов для християнських уявлень про ієрархію духовних начал, справило помітний вплив формування християнства.

Моральне вчення християнства, особливо про досягнення чесноти, близьке до поглядів Лукреція Аннея Сенеки. Головним для кожної людини Сенека вважав досягнення свободи духу у вигляді усвідомлення божественної потреби. Якщо ж свобода не випливатиме з божественної необхідності, то вона виявиться рабством. Тільки послух долі породжує незворушність духу, совість, моральні норми, загальнолюдські цінності. Твердження загальнолюдських цінностей залежить немає від державних вимог, а повністю від товариськість. Під товариським Сенека розуміє визнання єдність людської природи, взаємну любов, загальне співчуття, турботу кожної людини про інших, їй подібних, незалежно від соціального становища. Сенека як морального імперативу визнав золоте правило моралі, яке звучало так:

“Обходься з тими, що стоять нижче так, як ти хотів би, щоб з тобою зверталися ті, що стоять вище”

Близьке формулювання міститься в Євангелії від Матвія:

"І так у всьому, як хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними".

Християнству були співзвучні настанови Сенеки про швидкоплинність і оманливість чуттєвих задоволень, турбота про інших людей, самообмеження в користуванні матеріальними благами, недопущення розгулу пристрастей, згубних для нашого суспільства та людини, скромність і поміркованість у повсякденні. Йому імпонували та сформульовані Сенекою принципи індивідуальної етики. Особисте спасіння передбачає сувору оцінку власного життя, самовдосконалення, набуття божественного милосердя.

Засвоєння християнства різних елементів східних культів, елліністичної філософії не збіднювало, а збагачувало нову релігію. Саме тому вона відносно швидко увійшла до загального потоку середземноморської культури.

Скільки існує християнство, стільки точаться суперечки про особистість його засновника. Розповіді про Ісуса Христа, описані в Євангеліях від Матвія, Марка, Луки та Іоанна, а також у посланнях і діяннях апостолів про Бога-сина, що з'явився у світ в образі досконалої людини, щоб взяти на себе гріхи людей і врятувати їх для вічного життя, викликали чимало сумнівів. Виявилося, що навіть відомості, які вони повідомляють, викликають сумніви. Адже встановлено, що вони не з перших рук, хоча особи, які вважаються їх авторами, мали все розказане там знати за особистими спостереженнями. Тим часом ці нібито очевидці подій, а також їхній друг і літописець Лука - всі вони використовували чужі джерела. Так, наприклад, Матвій і Лука включили до своїх євангелій майже весь текст Марка і т.д.

Сьогодні ми вже знаємо, чим це пояснити. Євангелія написані не Матвієм, не Марком, не Іоанном і, можливо, навіть не Лукою. Їх створили чи зібрали з різних писемних джерел та усних переказів інші, невідомі нам автори, чиї справжні імена ми, мабуть, так ніколи й не впізнаємо. Навіть католицька церквазмушена була визнати, що питання про авторство Євангелій аж ніяк не закрите, і не можна заперечувати подальше наукове дослідження цієї проблеми. Учасники 2 Ватиканського собору, обговорюючи “Конституцію про одкровення”, відкинули більшістю голосів наступний пункт: “Божа церква завжди стверджувала та стверджує, що авторами Євангелій є ті, чиї імена названі в каноні священних книг, а саме: Матвій, Марк, Лука та Іоанн ”. Замість перерахування цих імен вирішили вписати – "святі автори".

Християнство та його

поширення у світі.

План.

Вступ

1. Походження християнства

3. Боротьба за образ Христа

4. Суперники християнства

5. Єпископи та їхня влада

6. Імператор Костянтин

7. Православ'я.

8. Католицизм.

9. Протестантство.

10. Поширення християнства

11. Християнство у наші дні.

Висновок

Вступ

Про походження християнства написано величезну, по суті неосяжну кількість книг, статей та інших публікацій. На цій ниві працювали і християнські автори, і філософи-просвітителі, і представники біблійної критики, і автори-атеїсти. Це і зрозуміло, оскільки йдеться про історичний феномен - християнство, яке створило численні церкви, що має мільйони послідовників, що займало і досі займає велике місце у світі, в ідейному, економічному і політичному житті народів і держав. Християнство - (від грецького Christos- помазаник) одна з так званих світових релігій (поряд з буддизмом і ісламом). Християнство поширене у країнах Європи, Америки, в Австралії, а також у результаті активної місіонерської діяльності – в Африці, на Близькому Сході та в ряді рай-онів Далекого Сходу. Точні дані про чисельність послідовників Християнства відсутні. Головні ідеї Християнства: викупна місія Ісуса Христа, майбутнє друге пришестя Христа, страшний суд, небесна відплата і встановлення царства небесного. То що таке Християнство. Якщо говорити зовсім коротко, це релігія, в основі якої лежить віра в те, що дві тисячі років тому Бог прийшов у світ. Він народився, отримав ім'я Ісус, жив у Юдеї, проповідував, страждав і помер на хресті, як людина. Його смерть і наступне воскресіння з мертвих змінило долю всього людства. Його проповідь започаткувала нову, європейську цивілізацію. Для християн головним дивом було не слово Ісуса, а Він Сам. Головним справа Ісуса було його буття: буття з людьми, буття на хресті.

Християни вірять у те, що світ створений єдиним споконвічним Богом, і створений без зла.

В основі догматики та богослужіння Християнства – Біблія, або Святе Письмо. Досвід пророків іудейського народу, які спілкувалися з Богом, і досвід людей, які знали Христа в Його земному житті, склали Біблію. Біблія- це виклад віровчення і історія людства. Біблія-це розповідь про те, як Бог шукав людину.

Християнська церква включила до Біблії іудейський Старий Заповіт; виключно християнською частиною Біблії є Новий заповіт (до нього входять 4 Євангелії, що оповідають про Ісуса Христа, “Дії апостолів”, послання апостолів та Апокаліпсис). Загальною ознакою, що об'єднує християнські віросповідання, церкви, секти, є лише віра в Христа, хоча і тут між ними існують розбіжності.

Основні гілки Християнства:

1. католицизм;

2. православ'я (існує 15 православних самостійних церков і кілька автономних церков.);

3. протестантство (включає 3 основні течії: лютеранство, кальвінізм, англіканство - і велика кількість сект, з яких багато хто перетворився на самостійні церкви: баптисти, методисти, адвентисти та інші.).

Походження християнства

Християнство виникло Палестині в I в. н.е., яка, як і все Середземномор'я, входила до складу Римської імперії. Його спорідненість з юдаїзмом, як уже говорилося, проявляється в тому, що перша частина Біблії, Старий завіт, священна книга як іудеїв, так і християн (Друга частина біблії, Новий завіт, визнається лише християнами і є для них найголовнішою). Про безперечну близькість первісного християнства іудейської громаді ессенів свідчать також знайдені в 1947 р. сувої в районі Мертвого моря. Спільність світоглядних принципів у ессенів і первісних християн простежується в месіанізм - очікування швидкого пришестя Вчителя праведності, в есхатологічних уявленнях, в тлумаченні ідей гріховності людини, в обрядовості, в організації громад та ставлення до власності. Відносно швидке поширення християнства в малоазіатських провінціях Римської імперії і в самому Римі було обумовлено низкою соціально-історичних факторів. Початок кризи античних порядків породжував загальну невпевненість у завтрашньому дні, почуття апатії і безперспективності. Посилився антагонізм не тільки між рабами і вільними, а й між римськими громадянами і підданими провінцій, між римською спадковою знатю і вершниками, що збагатилися.

Римська релігія, як і різні релігійні вчення Сходу, не могла дати втіху знедоленим і через свій національний характер не дозволяла стверджувати ідею загальної справедливості, рівності, порятунку. Християнство проголосило рівність всіх людей як грішників. Воно дало рабові втіху, надію здобуття свободи простим і зрозумілим способом - через пізнання божественної істини, яку приніс на землю Христос, щоб назавжди викупити всі людські гріхи та пороки.

Християнська апологетика стверджує, що на відміну від решти релігій світу християнство не створене людьми, а дано людству Богом у готовому і закінченому вигляді. Однак історія релігійних навчань свідчить про те, що християнство не вільне від релігійних, філософських, етичних та інших впливів. Християнство засвоїло і переосмислило попередні ідейні концепції іудаїзму, мітраїзму, давніх східних релігій, філософські погляди. Все це збагачувало і цементувало нову релігію, перетворювало її на потужну культурно-інтелектуальну силу, здатну протиставити себе всім національно-етнічним культам і перетворитися на масовий національний рух. Засвоєння первісним християнством попереднього релігійно-культурної спадщини аж ніяк не перетворювало його в конг-ломерат розрізнених уявлень, а сприяло принципово новому вченню отримати загальне визнання.

Особливо помітний вплив на основи християнського віровчення надали неоплатонізм Філона Олександрійського (бл. 25 до н. е. – бл. 50 н.е.) та моральне вчення римського стоїка Се-неки (бл. 4 до н. е. – 65) н.е.). Філон поєднав поняття Логосу в біблійній традиції, що розглядає Логос як внутрішній закон, що спрямовує рух Космосу. Логос у Філона - священне Слово, що дозволяє споглядати Суще. Іншого шляху пізнання Бога не існує, тільки через Логос - Слово. Вчення Філону про природжену гріховність всіх людей, про покаяння, про Суще як першопочатку світу, про екстаз як засіб наближення до Бога, про логоси, серед яких Син Божий - вищий Логос та інші логоси, названі ангелами, - послужило однією з ідейних передумов для християнських уявлень про ієрархію духовних начал, справило помітний вплив формування християнства.

Моральне вчення християнства, особливо про досягнення чесноти, близьке до поглядів Лукреція Аннея Сенекі. Головним для кожної людини Сенека вважав досягнення свободи духу у вигляді усвідомлення божественної потреби. Якщо ж свобода не випливатиме з божественної необхідності, то вона виявиться рабством. Тільки послух долі породжує незворушність духу, совість, моральні норми, загальнолюдські цінності. Твердження загальнолюдських цінностей залежить немає від державних вимог, а повністю від общитель-ности. Під товариським Сенека розуміє визнання єдність людської природи, взаємну любов, загальне співчуття, турботу кожної людини про інших, їй подібних, незалежно від соціального становища. Сенека як морального імперативу визнав золоте правило моралі, яке звучало наступним чином:

“Обходься з тими, що стоять нижче так, як ти хотів би, щоб з тобою зверталися ті, що стоять вище”

Близьке формулювання міститься в Євангелії від Матвія:

"І так у всьому, як хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними".

Християнству були співзвучні настанови Сенеки про швидкоплинність і оманливість чуттєвих насолод, турбота про інших людей, самообмеження в користуванні матеріальними благами, недопущення розгулу пристрастей, згубних для суспільства і людини, скромність і помірність у повсякденному житті. Йому імпонували і сформульовані Сенекою принципи індивідуальної етики. Особисте порятунок передбачає сувору оцінку власного життя, самовдосконалення, набуття божественного милосердя.

Засвоєння християнства різних елементів східних культів, елліністичної філософії не збіднювало, а збагачувало нову релігію. Саме тому вона відносно швидко увійшла до загального потоку середземноморської культури.

Хто є авторами євангелії?

Скільки існує християнство, стільки точаться суперечки про особистість його засновника. Розповіді про Ісуса Христа, описані в Євангеліях від Матвія, Марка, Луки та Іоанна, а також у посланнях і діяннях апостолів про Бога-сина, що з'явився у світ в образі досконалої людини, щоб взяти на себе гріхи людей і врятувати їх для вічного життя, викликали чимало сумнівів. Виявилося, що навіть відомості, які вони повідомляють, викликають сумніви. Адже встановлено, що вони не з перших рук, хоча особи, які вважаються їх авторами, мали все розказане там знати за особистими спостереженнями. Тим часом ці нібито очевидці подій, а також їхній друг і літописець Лука - всі вони використовували чужі джерела. Так, наприклад, Матвій і Лука включили до своїх євангелій майже весь текст Марка і т.д.

Сьогодні ми вже знаємо, чим це пояснити. Євангелія написані не Матвієм, не Марком, не Іоанном і, можливо, навіть не Лукою. Їх створили або зібрали з різних письмових джерел і усних переказів інші, невідомі нам автори, чиї справжні імена ми, мабуть, так ніколи і не дізнаємося. Навіть католицька церква змушена була визнати, що питання про авторство Євангелій аж ніяк не закрите, і не можна заперечувати проти подальшого наукового дослідження цієї проблеми. Учасники 2 Ватиканського собору, обговорюючи Конституцію про одкровення, відкинули більшістю голосів наступний пункт: Божа церква завжди стверджувала і стверджує, що авторами Євангелій є ті, чиї імена названі в каноні священних книг, а саме: Матвій, Марк, Лука та Іоанн”. Замість перерахування цих імен вирішили вписати - "святі автори".

Отже, автори Євангелій були очевидцями подій. Це були компілятори, які черпали свої відомості з фольклорної традиції християнських громад, де вже тоді шляхом поєднання фактів з легендами створювався якийсь стереотип біографії Ісуса, званий деякими дослідниками “протоєвангелія” або “праєвангелія”. Синоптичні Євангелія базуються на такому спільному джерелі, і цим пояснюється їх схожість, що стала підставою для переконання, що їх автори, будучи очевидцями подій, незалежно один від одного розповідають те, що насправді відбувалося. Цікаво, що це переконання не похитнуло навіть Євангеліє від Івана. Воно було створено в іншому середовищі, поза впливом синоптичного зразка і дає зовсім інший образ Ісуса.

Важливо підкреслити незначне значення Євангелій як джерел інформації про справжню біографію Ісуса. Але в Новому завіті є два твори, які в силу свого жанру здаються більш обнадійливими. Це насамперед “Дії святих апостолів”, а також збірка послань, які приписуються св. Павлу, св. Якову, св. Іоанну та св. Іуді.

Поговоримо насамперед про послання, що є важливим джерелом для вивчення історії християнства.

Філологічні дослідження показали, що з чотирнадцяти послань Павла лише частину можна вважати справжніми. Деякі дослідники вважають справжніми лише чотири послання. Цю точку зору сформулював у середині минулого століття відомий професор богослов'я у Тюбінгені Фердинанд Баур, який прийшов після філологічного аналізу текстів до висновку, що Павло був автором лише послань до коринтян, галатів та Філімона.

Цей висновок, з лише поправкою, підтвердили сучасні бібліїсти з міста Един-бурга: професор богослов'я Макгрегор і його співробітник Мортон. У своїх лінгвістичних дослідженнях вони скористалися комп'ютером і на основі математичних обчислень неймовірно встановили, що єдність мови і стилю пов'язує п'ять послань: до римлян, до корінфян (обидва послання), до галатів і до Філімона. Не підлягає сумніву, що вони написані однією людиною. А оскільки на підставі низки ознак, на яких ми тут не будемо зупинятися, вважається доведеним, що автором двох послань (перше послання до коринтян і послання до галатів) є св. Павло, то доводиться визнати його також і автором трьох решти.

Щодо інших послань, що приписуються Павлу, то вже ясно, що вони належать невідомим авторам, які за звичаєм на той час назвалися ім'ям апостола, щоб надати велику значущість своїм доказам. Послання до Тимофія і до Тита, наприклад, відносяться до першої половини 2 століття: в них відображена така обстановка в християнських громадах, яка була просто неможлива за життя Павла. Там йдеться про боротьбу з єресями, що виникли, коли Павла вже давно не було в живих.

Що ж є справжніми посланнями Павла? Коротко можна сказати, що автор порушує там низку доктринальних і моральних проблем, що хвилювали на той час християнські громади. Але головною метою автора послань є проповідь теологічної ідеї, яку, хоча вона і почала вже тоді зароджуватися серед християн в результаті синкретичного впливу різних елліністичних течій, лише Павло послідовно розробив і виклав.

Головне в його вченні - віра в те, що Ісус Христос є богом, який заради спокути первородного гріха людства дозволив себе розіп'яти, воскрес, піднісся на небеса і з дня на день повернеться, щоб встановити Боже царство на землі.

У цій концепції Ісус як конкретна історична особистість, природно, відсувався на задній план. Павло, захоплений своєю ідеєю, не цікавився земною стороною життя Ісуса. У своїх посланнях він називає його завжди "Христос", що означає месія, або син божий, рятівник і син людський.

Можливість такого трактування Ісуса полегшувала Павлу та обставина, що він не був особисто знайомий з Ісусом і не опинився тому в становищі тих євреїв з Євангелія від Івана, які запитували з жахом та здивуванням: “Чи не Ісус це, син Йосипів, якого батька та матір ми знаємо?". Як же він каже: “Я зійшов з небес?”(6:42)

Все, що Павло знав про Ісуса, він чув від інших, в основному від його ревних послідовників, які у своїх захоплених спогадах зображували його надлюдською сутністю. Це абстрактне трактування, при якому Ісус втратив конкретні риси і став винятково втіленням теологічної ідеї, призвела до того, що в посланнях Павла Ісус майже майже відсутній.

Що ж до інших послань, багато вчених (особливо німецький біблеїст Мар-ксен) прямо заявляють, що жодне їх належить зазначеному в каноні автору. Це, як висловлюються фахівці, "псевдоепіграф". Не можна вже встановити, хто приписав авторство їхнім відповідним апостолам: самі автори чи пізніші переписувачі. Можливо, що послання якийсь час були анонімними, що сприяло виникненню подібних помилок або свідомих містифікацій. Деякий виняток становить тут перше послання св. Іоанна, бо очевидно, що його написав автор четвертого Євангелія.

Все сказане вище не означає, однак, що послання Нового завіту не представляють цінності для істориків і релігієзнавців. Фіктивними виявилися їх офіційні автори, але не їх зміст. Ми знаходимо в них достовірну, живу, написану по гарячих слідах подій розповідь про різні явища, характерні для побуту, звичаїв та соціальних відносин у розсіяних світом християнських громадах.

Автори послань, хоч і приховані під маскою фіктивних імен, історично достовірні. Адже вони справді існували і пристрасно боролися за цю нову людину. Але це були апостоли. Вони не знали особисто Ісуса і не можуть вважатися очевидцями його життя та діянь. Тому в посланнях не нічого такого, що могло б стати в нагоді для відтворення біографії Христа.

"Дії апостолів" - це єдине першоджерело з історії християнства, що дійшло до нас, до 3 століття, що висвітлює надзвичайно важливе тридцятиріччя - період від розп'яття Ісуса до появи в Римі св. Павла у 61 – 63 роках. Ми знаємо як був багатий подіями цей період і яке він мав вирішальне значення в історії нової релігії, тому не дивно, що вчених дуже інтригувало питання, наскільки правдивими є картини, зображені в “Діях апостолів”, чи можна вважати цей твір достовірним джерелом.

Насамперед постало питання про автора цього твору та час його створення. Вважається безперечним, що “Діяння апостолів” є продовженням Євангелія від Луки і становлять разом з цим євангелією єдину композицію одного й того самого автора, розділену на два томи, що відповідають тодішнім двом сувоям. Це видно хоча б з першої фрази “Дії апостолів”, де йдеться: “Першу книгу написав я до тебе, Феофіле, про все, що Ісус робив і чого навчав...”

Є й інші аргументи на користь загального авторства цих двох книг Нового заповіту. Філологи встановили, наприклад, тотожність стилю і лексики, не кажучи вже про те, що обидві книги автор присвячує одному й тому ж особі, якомусь Феофілу. Показово й те, що пролог до “Дій апостолів” є ніби повторенням останнього розділу Євангелія від Луки, тобто ланкою, що зв'язує в одне ціле обидві частини розповіді.

Питання часу створення “Дій апостолів” виявилося простіше, хоча й тут не обійшлося без труднощів. У тексті твору немає жодного натяку на руйнування Єрусалима, і деякі біблеїсти знайшли цю обставину достатньою для того, щоб зробити висновок, що “Дії апостолів” були написані до 70 року. Однак вони при цьому згаяли, що “Діяння апостолів” - друга частина Євангелія від Луки, що це, по суті, один твір, що належить перу одного автора. Тим часом у тексті Євангелія є згадки про руйнування Єрусалима і навіть про репресії, яким піддав послідовників Христа імператор Доміціан, який царював у 81-96 роках. А оскільки “Дії апостолів” були написані пізніше або, принаймні, одночасно з євангелією, їх слід віднести приблизно до 90 року.

Боротьба за образ Христа

Зрештою, суперечки про Ісуса Христа призвели до утворення двох основних шкіл – міфологічної та історичної.

Представники міфологічної школи вважають, що наука не має в своєму розпорядженні достовірних даних про Ісуса Христа як історичної особистості. Євангельські розповіді про нього, написані через багато років після описаних у них подіях, не містять реальної історичної основи. Крім того, як історичні джерела початку І ст. нічого не говорять про такі неординарні події, як воскресіння з мертвих, про чудеса, здійснені Христом, про його проповідницьку діяльність. Одним із важливих аргументів на користь своєї точки зору міфологічна школа вважала позапалестинське походження християнства, а також наявність аналогій з оповідями про народжуються, вмираючих і воскресних богів в інших східних культурах, наявність в Євангеліях великої кількості протиріч, неточностей, різночитань.

Друга - історична - школа вважає Ісуса Христа реальною особистістю, проповідником нової релігії, який сформулював ряд принципових ідей, що заклали основу християнського віровчення. Реальність Ісуса підтверджується реальністю цілого ряду євангельських персонажів, таких, як Іван Хреститель, апостол Павло, та інших безпосередньо пов'язаних із Христом євангельською фабулою. У розпорядженні науки зараз є ряд джерел, що підтверджують висновки історичної школи. Так, протягом тривалого часу міститься в “Давностях” Йосипа Флавія (37-після 100) фрагмент про Ісуса Христа вважався пізнішою інтерполяцією. У третьому розділі 18-ої книги йтиметься про римського прокуратора

Понтії Пілате і, між іншим, сказано наступне: “У той час жив Ісус, мудрий чоловік, якщо тільки його можна назвати людиною, бо він був чудотворець, вчитель людей, що радісно сприймали істину, що їм проповідували, і знайшов багато прихильників серед юдеїв і еллінів. То був Христос. Хоча, за доносом знатних людей нашого народу, Пилат наказав розіп'яти його, його учні, кохали його, залишилися йому вірними...від нього ведуть назву християни, секта яких відтоді не припиняється...”. Однак знайдений в 1971 р. в Єгипті арабський текст "Стародавств", виконаний єгипетським єпископом Агапієм у Х ст., дає всі підстави припускати, що Флавієм описаний один з відомих йому проповідників на ім'я Ісус, хоча в описі Флавія не говориться про чудеса, які творяться Христом, і його воскресіння описується не як факт, а як одна з численних оповідань на цю тему.

Представники і міфологічної, і історичної школи зробили значний внесок у видання біблійних текстів, а також інших джерел, що належать до перших століть християнства. У Останніми рокамибільшість релігієзнавців поділяють думку представників історичної школи

Розповсюдження християнства в Римській імперії

Якщо не вважати Палестини і Сирії, найбільш значних успіхів нова релігія досягла в містах Малої Азії, Балтійського півострова та Італії - там виникли самостійні громади послідовників Ісуса Христа, які вже відокремилися від місцевих синагог. Майже все населення деяких малоазіатських провінцій звернулося в християнство.

Переказ, що підтверджується новітніми дослідженнями, повідомляє про успішну проповідь апостола Петра в Малій Азії, а пізніше-в Єгипті та Римі. Його найближчим сподвижником і продовжувачем місії в Єгипті був святий апостол і євангеліст Марк.

Справу своїх побратимів-апостолів у Малій Азії продовжив св. Іоанн Богослов. Центром його проповіді стало місто Ефес, звідки він також керував життям християнських громад у малоазіатських містах Смирні, Пергамі, Фіатирі, Сардісі, Філадельфії та Лаодикії.

Переказ повідомляє і про проповідницькі праці інших апостолів. Так, Матвій після проповіді в Юдеї, Сирії та Персії мученицько закінчив своє життя в Ефіопії. Мученицьку кончину прийняли після проповіді у Вірменії апостоли Варфоломій та Іуда Фаддей. У землях на північ від Малої Азії проповідував апостол Андрій, який, за переказами, дійшов до Дніпра до місця, де пізніше виріс Київ.

Згідно з переказами, апостол Філіп проповідував у Фригії, Фома – в Індії, Яків Алфеєв – у Сирії та Єгипті, св. апостол Симон Зілот - на Кавказі, на території нинішньої Абхазії.

Поширення християнства продовжили найближчі учні та наступники апостолів, які ще за життя своїх вчителів супроводжували їх у місіонерських подорожах.

Незважаючи на переслідування, християнство швидко поширювалося. Адже Римська імперія, жорстока гонителька християн, об'єднувала безліч народів в одне співтовариство, що значно полегшувало проповідь Євангеліє в межах греко-римського світу. Середземномор'я також сприяло поширенню християнства. Вже у 2 ст. воно було принесено до Галії учнями Полікарпа Смирнського.

Вчення Христове поширювалося спочатку на сході, серед євреїв і греків, у країнах грецької мови. Євангелія були написані грецькою мовою. У перші півтораста років у Римі та західній частині імперії було мало послідовників християнства. Греки приймали християнство швидше, тому що вони були м'якшими звичаями та освіченішими. Християнське вчення не робило різницю між людьми за їх походженням. Апостол каже, що немає ні елліна, ні юдея, ні вільного, ні раба, а все – одне у Христі.

Християни становили спочатку невеликі дружні товариства. Члени цих товариств сходилися на молитву і спільну бесіду, зазвичай увечері, на згадку про Тайну вечерю Христову. Відбулася братська трапеза, під час якої причащалися. Потім почали переносити причастя наступного ранку за трапезою.

Трапези складалися на загальні внески, до свого внеску багато хто додавав дари на користь бідних, милостинь і благодійною справою вони хотіли очистити свою душу. Бідолашних називали “дорогоцінними скарбами церкви”. Святою справою вважалося у християн та визволення раба. "Раба викупити - означає душу врятувати". Християнський єпископ Кипріан навчав: “У полонених братах ви повинні бачити Христа і викуповувати Того, Хто нас викупив від смерті, ви повинні вирвати з рук варварів Того, хто нас вирвав у диявола”. Християни святкували три дні в тижні: середу, п'ятницю і неділю, на згадку про полон Христа, мучеництво Його і воскресіння. У свята вони не прикрашали дверей та вулиць квітами, не водили хороводів, і це впадало у вічі оточуючим.

На середину I в. у християнстві чітко виявилося безліч різних напрямів, які вели гарячі суперечки один з одним та зовнішніми ідейними конкурентами. Ранньохристиянські громади не знали догматики і культу пізнішого християнства. Громади не мали спеціальних місць для проведення богослужінь, не знали таїнств, ікон. Єдине, що було спільним для всіх громад і угруповань, - це віра в добровільну спокутну жертву, принесену раз і назавжди за гріхи всіх людей посередником між Богом і людиною.

У міру зростання християнського космополітизму та формування основних догматичних уявлень посилився процес відходу від іудаїзму та розриву з ним. Наприкінці I - початку II в., особливо після поразки єврейських повстань проти Риму та відокремлення юдейства, цей розрив, очевидно, оформився остаточно.

Зміна соціального складу громад визначила і еволюцію їх соціальної спрямованості. Спостерігається все більший відхід від колишніх демократичних тенденцій, дедалі наполегливішим стає прагнення союзу з імператорською владою.

Імператорська влада, своєю чергою, відчувала гостру необхідність доповнити світову імперію світової релігією. Намагання перетворити на таку одну з національних релігій, зокрема римську, успіху не мали. Потрібна була нова релігія, зрозуміла всім народам імперії.

Між християнами були люди суворого звичаю, які вважали за неможливе входити в будь-яке спілкування з шанувальниками богів. Вони говорили, що треба уникати театру та ігор, бо це - справа диявола, пишнота ідолослужіння. Християнин не повинен бути скульптором, тому що йому доведеться зображати богів, не повинен тримати школи, тому що доведеться пояснювати міфи про богів. Йому не можна бути солдатом, тому що прапори освячені нечестивими обрядами. Не можна обіймати якусь посаду, бо інакше довелося б здійснювати перед народом жертву, присягати перед статуєю імператора тощо.

Коли християни-ревнителі голосно відмовлялися від жертв, від поклону перед зображенням імператора, їх брали під варту і засуджували до страти. Іноді народний натовп під враженням якогось лиха, наприклад землетрусу, обрушувався на християн, бив їх. Народ готовий був бачити причину нещастя в “безбожності” християн, у тому, що християни, заперечуючи богів, викликали гнів на всіх.

Колишні гоніння християнства римською державою на початку VI ст. змінилися активною підтримкою цієї нової релігії. Імператор Костянтин (бл. 285-337) своїм едиктом від 324 р. започаткував перетворення християнства на державну релігію Римської імперії. Через рік, в 325 р., під його головуванням зібрався в Нікеї перший вселенський собор християнських церков, який відіграв важливу роль у утвердженні християнського віровчення.

Вже у 2 ст. великий християнський письменник св. мученик Іустин Філософ міг відзначити, що “немає вже більше народу у світі, серед якого не підносили б хвали Батькові і Творцеві всіляких благ в ім'я Ісуса Христа”.

Суперники християнства.

Одним із найсильніших суперників християнства був гностицизм. Основна відмінність цих систем полягала в тому, що у гностиків бог абсолютний у своїй досконалості і саме тому не є творцем. Світ є світ зла, керований демонами, тому він створений не богом, а творцем (деміургом), що втілює Зло, іноді, до речі, ототожнюється з іудейським Яхве. Перевага вчення гностиків було в тому, що воно не отримало строго канонічного оформлення. Саме тому гностичні ідеї та течії могли існувати і всередині юдейства, і всередині християнства, живлячи багато сектів, з якими християни вели довгу та запеклу боротьбу протягом трьох століть (з ІІ-VI).

Перемога християнства над гностицизмом була зумовлена ​​тим, що гностицизм переносив захист від світового зла переважно в область астрології, демонології, ангелології та магії, тоді як християнство обіцяло спасіння через спокуту гріхів жертовною смертю Христа і проповідувало внутрішнє самовдосконалення, засноване на вірі. Оскільки головним для гностиків було інтуїтивне пізнання істини, а не поведінка в реальному світі, їх етичні погляди були невизначеними, а теорії хиткі, тому розквіт гностичних і напівгностичних навчань припадає на першу половину II ст., коли християнство ще не набуло належної сили.

Іншим серйозним суперником християнства був мітраїзм – Культ бога Мітри.

Подібно до християнства, мітраїзм звертався насамперед до нижчих верств населення, обтяжених всякими тяготами, створеними Римською імперією. Подібно до гностицизму, мітраїзм ніколи не мав писаного канону. На чолі мітраїстичної системи стояв Безкінечний Час, аналогічний богу гностиків. У світі боролися добре і зле початку, Митра також був деміургом (творцем), але на відміну від деміурга гностиків добрим: він був посередником між божественними силами всесвіту і людиною, захисником людини і взірцем для наслідування в житті. Він обіцяв праведникам посмертне блаженство після Страшного Суду.

Мітраїзм був релігією, яку набагато легше було пристосувати до традиційних політеїстичних релігій і соціальних цінностей Римської імперії, ніж християнство, проте образ Ісуса був зрозумілішим і привабливішим, ніж слідування за явно міфологічним, надприродним Митрою. Тому мітраїзм не пережив V століття, і нащадки його прихильників, як і більшість гностиків, влилися в християнські громади.

Дрібнішими суперниками християнства були такі релігійно-містичні спільноти, як орфіки та герметисти. Вони тим більше не встояли проти нього - орфізм - через політеїстичність і крайню замкнутість, герметизм - через занадто абстрактного і частково магічного характеру.

Єпископи та їхня влада

Через двісті років від початку християнської проповіді християн було багато й заході: вони про дворі й у війську, серед багатих людей. З різних вкладів у громадах християн склалися величезні кошти. У містах християни збудували великі церкви. Общини пересилалися між собою листами, допомагали одна одній. Для керівництва усіма цими справами вони вибирали зі свого середовища єпископів. Єпископ незабаром став найшановнішим і найсильнішим обличчям у громаді. Він розпоряджався великим церковним майном. До нього зверталися для вирішення суперечок та позовів замість того, щоб йти до судді. Християнин, що вирушав в іншу країну зі свідченням від єпископа, зустрічав у побратимів по вірі гарячий прийом: йому давали притулок, омивали ноги, садили на перше місце за столом.

Деякі єпископи у великих чи старих містах, Антіохії, Олександрії, Єрусалимі користувалися особливою шаною. На думку цих патріархів чи пап особливо прислухалися. Усього більше значення мав римський єпископ, бо Рим вважали вічним містом, главою світу.

Християнські громади розповсюдилися до 300 року по всіх областях Римської імперії. Єпископи прагнули утвердити у всіх громадах порядки, одне вчення, одні обряди. Коли піднімалася між громадами суперечка про те, як розуміти вчення, єпископи з'їжджалися разом з пре-світрами на збори; цих синодах намагалися встановити згоду. Хто відступав у чомусь від затвердженого порядку чи вчення, вважався єретиком, тобто. "розкольником", "відрізає" себе від загальної церкви. Єретиків відлучали від церкви, тобто. оголошували позбавленими порятунку.

Імператор Костянтин

На час Діоклетіана християни були великою силою в імперії. Місцями старі боги та їхні вівтарі були покинуті. Імператори та їхні намісники бачили, наскільки велика влада єпископів. Їм здавалося, що церква відволікає і людей і багатства від служби імперії. Ще за 50 років до Діок-Летіана були видані суворі укази проти християн; збори їх були заборонені, їм загрожували відібранням майна. За імператора Валеріана сильно переслідували пресвітерів і єпископів, біля яких тіснилися віруючі: на них чекало заслання або страта. З того часу минуло багато років, протягом яких християни могли жити спокійно.

До кінця правління Діоклетіана ці укази були відновлені, і до них додалися ще більш суворі заходи. Спочатку погрозили вимкнути з-поміж війська і числа чиновників усіх, хто відмовиться принести жертву генію імператора. Потім Діоклетіан наказав спалити книги християн і зламати їхні церкви і молитовні будинки.

Переслідування християн не мало успіху. Хоча деякі похитнулися і видали книги, але більшість залишилися твердими; виступали проповідники, які голосно оголошували свою віру. Християни ще міцніше трималися за постраждалих єпископів, слухалися їхні слова. Діоклетіан під час переслідувань відмовився від влади імператора.

Син його товариша по владі, Костянтин (311-337 рр.), а також іллірієць за походженням, який правив крайньою західною четвертою частиною імперії, спочатку примирився з християнами, потім перейшов на їхній бік. Через десять років після гонінь Діоклетіана Костянтин указом у Мілані дозволив християнам вільно сповідувати віру. Потерпілі отримали своє майно.

Костянтин став потім давати перевагу християнам. У своєму війську Костянтин ввів новий хрестоподібний прапор: нагорі його зображено початкові літери імені Христового; на ньому стояв напис: "Сим переможеш". Було дозволено зображати хрест на імператорських монетах. Костянтин став особливо наближати себе єпископів. Він дозволив їм брати участь у суді, вирішувати позови; дозволив відпускати рабів на волю у церквах. Костянтин звільнив духовенство від податей та тяжкої повинності доставляти хліб у скарбницю. Він запрошував єпископів до свого столу та щедро обдаровував церкви. Єпископи стали головною опорою управління. Своїх дітей Костянтин виховав у християнстві.

Православ'я

Слово "православ'я" є перекладом, калькою грецького слова "ортодоксія". Православ'я, таким чином, у прямому значенні слова є на відміну від помилкового правильне (праве) віровчення. Саме в цьому значенні це слово вживається з епохи Вселенських Соборів (IV-VIII ст.), Коли представники всіх церков, огороджуючи християнське вчення від спотворюють його ідей (релігійних і філософських), доктрин, формулювали становище початкової віри. Ці формулювання висловлювали православне вчення, православними були і церкви, які його містять.

У ХІ ст. Римсько-католицька церква в односторонньому порядку включила до загальноцерковного сповідання віри (“Символ віри”) принципово нове твердження про Святу Трійцю (так зване “Філіокве”), що стало однією з причин “Великого розколу”. Східні церкви з того часу стали називатися православними, а всі західні єпархії (області), підпорядковані Риму, опинилися в Римо-католицькій або просто католицькій церкві.

Нині налічується 15 Автокефальних (тобто. самостійних) церков, включаючи і Російську, містять православну віру, загальну всім них.

Які особливості цієї віри, що виділяє її з численних внині християнських конфесій (сповідань)?

Священне Передання

Хоча всі християнські віросповідання ґрунтуються на Біблії, розуміння її і християнського вчення в цілому по-різному у християн різних гілок. Критерієм вірного розуміння Святого Письма для католиків є в кінцевому рахунку слово папи, для протестантів - переконання засновника даної конфесії, того чи іншого богослов'я і навіть особиста думка самого віруючого, для православних єдино достовірним критерієм є так зване Свя -щенное Передання. Істота цього критерію полягає в тому, що безперечним гарантом у розумінні Біблії, а отже, і істинності віри можуть бути тільки традиції або передання. Священне Передання дозволило православ'ю зберегти вірність первісному християнству.

Соборність

Особливістю православ'я є його вчення про соборність Церкви. Соборність слов'янський еквівалент грецького терміна "кафоличність" загальноприйнятого в різних християнських сповіданнях. У православному розумінні соборність означає якусь органічну єдність Церкви (тобто всіх помісних церков і всіх віруючих, разом узятих), при якому будь-яка помісна церква (або окремий віруючий), вносячи в односторонньому порядку щось принципово нове для християнського вчення, тим самим виключає себе з церковної єдності, стає на шлях розколу. основна тема православ'я: у головному - єдність, у другорядному - свобода, у всьому - любов.

Порятунок

Основна ідея християнської релігії - порятунок людини від того, що породжує нещастя, страждання, хвороби, війни, смерть, все зло у світі. Що породжує причиною зла християнство називає гріх, тобто. акт особистості, спрямований проти совісті, Бога, проти морального закону, який становить виключно гідність і красу людини серед світу живих істот. Гріх спотворює людину, руйнуючи природу душі внутрішньо, а часто і зовні, внаслідок чого вся діяльність людини набуває ненормального характеру.

“Християнство стверджує, що спасіння відкрито Ісусом Христом, який, будучи Сином Божим, втілився і став Людиною, через добровільні страждання на Хресті умертвивши гріховність природи людини і воскресивши її для вічного життя. Порятунок – у вірі в нього. Це загальне християнське становище по-різному інтерпретується в різних християнських сповіданнях: православ'ї, католицтві, лютеранстві, реформаторстві та ін. Царству Божому як мету спасіння людини; духовного життя як умові порятунку людини.

Спокута.

У своєму вченні про спасіння православ'я виходить із розуміння: “Бог є. кохання"

Православ'я не поділяє домінуючої в католицтві та протестантизмі юридичної концепції спокути, яка свідчить, що жертва Христова була обумовлена ​​необхідністю задоволення правосуддя Божого за гріх Адама та його нащадків, які, порушивши закон Божий, образили Його і тим самим заслужили вічне покарання. Христос же взяв на Себе це покарання, викупивши (тобто викупивши) таким чином людство від праведного гніву Бога-Отця.

Царство Боже.

Західному християнству притаманне розуміння кінцевої мети життя віруючої людини - Царства Божого як місця, де християнин, викуплений Христом від покарання за свої гріхи, отримає від Бога після загального воскресіння можливість безкінечного блаженства. Православ'я не поділяє таке розуміння. З православної точки зору юридизм у розумінні Царства Божого спотворює істота християнства, що закликає людину до духовної досконалості, богоподібності і не до шукання насолоди, хоча б і духовної.

Під Царством Божим (інакше, порятунком) православ'я розуміє стан душі, очищеної від всякого зла і набула вказаних в Євангелії властивостей, а не зовнішнє виправдання людини на суді Божому, не нагороду (плату) за добрі справи.

Духовне життя.

Духовне життя в православ'ї розуміється як життя богоподібне бо “Бог є дух, і ті, хто поклоняється Йому, повинні поклонятися в дусі та істині”. Апостол Павло підкреслює першорядне значення любові в наступних чудових словах, відомих як “гімн любові”: “Якщо я говорю мовами людськими та ангельськими, а любові не маю, то я - мідь дзвінка, або кимвал звучить. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що можуі гори переставляти, а не. маю кохання, - то я ніщо. І якщо я роздам все іменоване і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю - немає мені -в томніякої користі”.

Головною властивістю істинного коханняє безкорислива жертовність. Справжня любов несумісна з ненавистю до однієї людині. Хто любить - радіє, ненавидить - страждає. У цьому суть заклику Ісуса Христа любити і своїх ворогів. Життя без любові втрачає і радість і смисл – це істина досить відома. Але як зробити любов постійною властивістю душі, незалежною від жодних умов життя, - це основне питання для кожної людини.

Православ'я вказує на необхідність уникати ілюзії любові, "переодягненого егоїзму", коли любов іншому є не більше як шукання власного задоволення та насолоди. Така псевдолюбов розвиває в людині егоїзм, руйнуючи і калічачи особистість, робить її в кінцевому рахунку нездатною до істинної любові і, отже, до того, що називається щастям.

Аскетика

У православ'ї особлива, виняткова увага звертається на придбання смиренності - властивості, що протистоїть гордості, основі та джерелу егоїзму та всіх пристрастей людських. Гордість відчужує особистість від інших, робить її асоціальної, позбавляє її любові, тобто. Бога. Особа не може жити без любові, поза духовним спілкуванням з іншими, і тому гордість, як тюремна стіна, замикаючи людину в собі, неминуче вбиває її. Небезпека гордості дуже велика у аскета. Його духовне життя завжди пов'язане з переживаннями глибокої радості, з розвитком абсолютно нових здібностей і виявленням величезних сил, прихованих від звичайної людини. Якщо все це подвижник не ставить за мету свого життя, якщо не захопиться, не спокуситься, не "паде", а в смиренності продовжує свій подвиг безкорисливого прагнення до Істини, він досягає стану граничного богоподібності і стає світильником своєї землі, свого народу.

Православний церковний календар

Православний церковний календар складений за складом. Він відрізняється від світського календаря трьома основними рисами.

По-перше, церква живе за Юліанським календарем (названий ім'ям імператора Юлія Цезаря), тобто. тому, що діяв ще за часів раннього християнства. Нині у світі поширений Григо-ріанський календар (на ім'я того, хто провів календарну реформу в 1582 р. Римського папи Григорія XIII), який виправив відставання рахунку часу на 11 з лишком хвилин Юліанського календаря. Це відставання, що мало у XVI ст. 10 днів, у XX ст. становило вже 13 днів. Тому свята і пам'ять святим у Церкві позначаються іншими днями і часто іншим місяцем, ніж це загальноприйнято. Так, день св. Георгія Побідоносця відзначається по-старому, тобто. за церковним календарем, 23 квітня, що відповідає 6 травня за новим стилем. Різдво Христове, яке святкується за старим стилем 25 грудня, припадає на 7 січня загальноприйнятого календаря.

По-друге, рік церковного календаря починається не з 1 січня, з середини зими, а з 1 вересня (старого стилю, 14 вересня нового), з початку осені. Цього дня Церква традиційно відзначає початок нового літа, (року). Все коло річних свят починається з вересня, з Різдва Богородиці, і завершується серпнем. Успінням Божої Матері.

По-третє, у колі найзначніших. 12 свят, званих двонадесятими (від давньослов'янської назви числа 12 - двонадесять), поряд з тими, що мають точні дати, є деякі найбільш шановані, які є перехідними. Віддалені певним, постійним числом днів від свята Великодня, вони змінюють свої дати щорічно.

Річне святкове коло

Найважливіше свято року, “свят свят і торжество торжеств”,- Великдень, чи Воскресіння Ісуса Христа, коли християни святкують його перемогу над смертю, що є запорукою вічної блаженної” життя (безсмертя душі) людини. Великдень відзначається навесні, у квітні чи травні, у різні дні. Їй передує тривалий, протягом 40 днів, Великий піст (Чотиридесятниця), що завершується Страсним седмицем (семиденним тижнем), коли віруючі згадують страждання Христа на хресті, його смерть і поховання. За тиждень до Великодня, неділя,яке на Русі називається Вербним, святкується Вхід Господній до Єрусалиму, коли Спаситель, за свідченням всіх євангелістів, вступив у це місто напередодні страждань та смерті на хресті.

На сороковий день після Воскресіння Христа святкується Вознесіння Господнє -день, коли, за писанням євангелістів, він піднісся на небо. На п'ятдесятий день після Великодня настає свято П'ятдесятниця. День зішестя святого духа на апостолів,або Трійця.На Русі свято Трійці збігається із завершенням польових робіт і відзначається “завиванням берези” - прикрасою храмів та жител зеленню та квітами. Субота напередодні Трійці відома як батьківська субота,коли згадуються покійні родичі. Першого недільного дня після Трійці православна Церква здійснює свято Усіх святих,після якого з понеділка починається Петров піст. Він має різну тривалість у різні роки, до дня Петра та Павла 12 липня. У другий неділю після Трійці відзначається свято Усіх російських святих.

Крім свят перехідних, не фіксованих точними числами і залежних від дати Великодня, решта двонадесятих свят відзначається в постійні дні. До них відносяться:

Різдво Христове(7 січня нового стилю) з п'ятьма днями передсвятковими та шістьма днями святкування. Це найбільше зимове свято, на Русі він збігається зі Святками, коли співали традиційні колядки, влаштовували ворожіння та ігри. Християни приурочують до Різдва благодійні справи допомоги хворим, старим і сиротам, прикрашають у будинках, на площах деревце ялинки, влаштовуючи свято дітям, роблять подарунки рідним і нужденним. Напередодні Різдва, святвечір - день підготовки до Різдва. Святу передує Різдвяний піст (з 28 листопада), що триває 40 днів і включає також святвечір.

Хрещення Господнє(19 січня нового стилю), або Богоявлення.У день Хрещення проводиться освячення води, що вживається віруючими "на всяку користь неабияк".

Стрітення Господнє(15 лютого нового стилю) святкується Церквою на сороковий день після Різдва як зустріч (старослов'янськ. "Стрітення") немовляти Ісуса в Єрусалимському храмі зі старцем Симеоном, який визнав у ньому Месію - Спасителя світу.

БлаговіщенняПресвятої Богородиці (7 квітня нового стилю) нагадує про те, як за Євангелією апостола Луки архангел Гаврило, прийшовши в Назарет до діви Марії, повідомив їй про те, що на неї зійшов Святий дух і вона народить Спасителя Ісуса.

Преображення Господнє, Спас(19 серпня нового стилю). Це пам'ять євангельської події, коли незадовго перед хресним стражданням Христос на Фаворській горі в Палестині під час молитви був осяяний чудовим світлом, перетворився, коли пролунав голос Бога-Отця. Це мало свідчити про божественність Ісуса. Цього дня проводиться освячення перших плодів.

УспінняПресвятої Богородиці (28 серпня нового стилю) відзначається як день пам'яті Божої Матері, яка померла в Єрусалимі і похована в Гефсиманії. Церква славить Бого-матір як ідеал смиренності та чистоти. Перед Успінням з 14 серпня встановлено два тижні Успенського посту.

Різдво Пресвятої Богородиці(21 вересня) - одне зі свят Богоматері, народженої від Іоакима і безплідної та літньої Анни.

Воздвиженняхреста Господнього (27 вересня нового стилю). Цього дня християни віддають пам'ять Хресту, на якому був розіп'ятий Христос, як символ престолу, де була принесена жертва, що викуповує гріхи людей.

Введення в храмПресвятої Богородиці (4 грудня нового стилю) відзначає ніби друге духовне народження, коли вона була віддана на виховання у старозавітний храм Божий і на приготування до того, щоб стати матір'ю Спасителя світу.

Православні церкви у сучасному світі

На відміну від прихильників католицизму, що належать до однієї церкви, Римської, очолюваної одним первосвятителем - папою Римським, православні церкви зберігають ранні християнські традиції поліцентризму, тобто. належать до кількох церков. У сучасних умовах у країнах, де велика кількість прихильників православ'я, церкви мають часом національний характер або, зберігаючи історичні традиції, є наднаціональними.

Найстарішими самостійними є Константинопольська, Олександрійська, Антиохійська та Єрусалимська церкви, очолювані патріархами.

Найбільш численною серед православних церков є Російська православна церква на чолі з патріархом Московським і всієї Русі,що об'єднує також Українську та Білоруську православні церкви. До Російської православної церкви належать віруючі багатьох національностей нашій країні та її межами, зокрема у Європі, Америці, Японії (Автономна Японська церква) та інших.

Автокефальними є Румунська, Болгарська, Сербська церкви, очолювані патріархами. Грузинська церква з католиком-патріархом на чолі, Грецька (Еладська), Польська; Чехословацька та інші православні церкви, очолювані митрополитами та архієпископами. Існує також і створена в Сремських Карлівцях (Югославія) окрема Російська зарубіжна православна церква, очолювана нині митрополитом.

Російська православна церквау XX ст.

На початку XX в. православна церква була найбільш численною релігійною організацією Росії: православні, становили близько 70% населення. Слова "російський" і "православний" часто використовувалися як синоніми.

КАТОЛІЦИЗМ

У сучасному світі Римсько-католицька церква налічує понад 900 млн. послідовників, що набагато перевищує кількість послідовників інших напрямів християнства. Латинська традиція західного християнства відома як католицька (з грец. - Універсальна) церква, проте точніше використовувати термін Римо-католицька церква. На чолі цієї церкви стоїть римський папа – так із ІІІ – ІV ст. стали називати себе єпископи Риму. З VI ст. цей термін закріпився за главою християнської громади "вічного міста", Риму, столиці величезної імперії. Римські єпископи, які називають себе “намісниками Бога землі”, поставили себе у привілейоване становище, претендуючи на почесне (за переказами, церква Риму було засновано апостолами Петром і Павлом) і юридична (як церква столиці імперії) першість серед усіх християнських церков.

Термін "латинський" підкреслює, що використання латині як офіційної мови Західної Римської імперії визначило пов'язаність історії цієї християнської традиції з історією народів та держав Західної Європи. Латинська традиція західного християнства простежується приблизно з IV ст.

Християнізовані народи імперії стали римськими громадянами і визнали особливе становище церкви Риму. Європа на захід від лінії Скандинавія-Карпати-Дунай перетворювалася на цілісне християнське співтовариство, пов'язане спільною для всіх латинською мовою і визнанням верховенства папського престолу. Ця західноєвропейська спільність у середні віки усвідомлювала себе як “Християнське царство”.

Становлення латинської традиції йшло одночасно з процесами поділу Римської імперії на Західну та Східну та занепадом імператорської влади на заході. У раніше єдиному християнстві з IV-V ст., як ми вже говорили, почали відокремлюватися два напрями: західний (латинський) і східний (греко-православний). Формальний поділ стався в 1054 р., коли римський папа Лев IX і візантійський патріарх Михайло Керулларій, який відмовився визнати домагання Риму на верховенство над грецькою церквою, наклали один на одного ана-фему.

З V – VI ст. почалося посилення ролі римських первосвящеників: зростала їх економічна і політична могутність. Спочатку в Італії, а потім і далеко за її межами розширюється юрисдикція папської Церковної області. Намагаючись утвердити своє верховенство як над церковними ієрархіями, а й світськими феодальними правителями, папство ретельно створювало свою латинську Римсько-католицьку духовно-світську імперію. Тактика союзу з переможцем і звернення до своєї віри завойовників приносила папству успіх у період середньовіччя: євангелізація норманів, “діяння Бога через франків”, союз із німецькими імператорами, хрестові походи, Реконкіста і конкіста. У середньовічній Західній Європі Римо-католицька церква перетворювалася на опору всієї феодальної системи. Вміло користуючись погрозою відлучення і закріплюючи юридичними нормами латинського канонічного права і папськими буллами свої духовні і світські привілеї, папство намагалося об'єднати роздроблену, що занурила 6 міжусобних війнах Європу в єдину теократичну монархію під владою папи.

Народи Західної Європи зверталися в християнство масами, всім співтовариством відразу, тому Римсько-католицька церква розвивалася як церква цілого народу, цілого державного утворення. Відповідно, і юрисдикція національної імперії поширювалася на все населення без вилучення. До XVI ст. це було обов'язковою нормою, і лише після Реформації вдалося домогтися юридичної санкції на можливість різних віросповідань населення однієї європейської країни. Зарозумілий уніформізм латинського християнства і породжуване їм переслідування інаковіруючих і інакодумців були успадковані і багатьма протестантськими церквами. Тому Лютера і Кальвіна самі реформатори часто називали відповідно віттенберзьким і женевським папами,

Величезну роль формуванні єдиної культурної вотчини народів Західної Європи зіграла латина, офіційна мова права, релігії та освіти. Ще довго після того, як латинська мова втратила функцію розмовної, його значення і роль у церкві, суді та університеті зберігалися. релігія зі “спеціальним” мовою сприяла концентрації влади й могутності до рук особливого релігійного стану - католицького духовенства, яке поставило себе у привілейоване становище стосовно всім іншим віруючим.

Середньовічна ідея про те, що європейське "Християнське царство" зі столицею в Римі можна шляхом світської експансії розширити до меж всього "знайомого світу", отримала реальне втілення в XV - XVI ст. разом із освоєнням Атлантики та початком колоніальної експансії Європи. Це дозволило Римо-католицькій церкві компенсувати в Новому Світі втрати, які їй завдала Реформація на європейському континенті.

Розкол у латинській традиції західного християнства призвів до перемоги реформаторів та створення у XVI ст. північної, чи проте-стантской, традиції західного християнства. З цього часу церкви латинської традиції зосередилися на півдні Західної Європи. Хрестові походи під вітрилами домінували на морі в XVI ст. Португалії та Іспанії дозволили заснувати церкви латинської тради-ції у Центральній і Південній (Латинській) Америці, а й у багатьох районах Африканського узбережжя та окремих регіонах Азії.

Місіонерська діяльність та колоніальна експансія” XIX XX ст. сприяли ще ширшому географічному поширенню Римо-католицької церкви. Імміграція з Ірландії, Італії та інших європейських країн з латинською традицією християнства призвела до формування латино-християнських анклавів в Північній Америці, Австралії та інших регіонах з домінуючим протестантським впливом.

У ХІХ ст. діяльність Римо-католицької церкви значно політизувалася, що було пов'язано з колоніальною експансією, формуванням політичних партій та розвитком робітничого та соціалістичного рухів у країнах Європи. На I Ватиканському соборі 1869-1870 рр. римський папа Пій IX, який за кілька років до цього опублікував “Силлабус, або Повне перерахування головних помилок нашого часу”, прагнув, з одного боку, підняти авторитет папи та католицького вчення в питаннях релігії, політики та ідеології, а з іншого - визначити позиції церкви стосовно нових наукових, суспільних та політичних течій та ідей. Собор засудив ці вчення (раціоналізм, пантеїзм, соціалізм тощо) і демократичні вимоги громадських рухів (свобода слова, печатки тощо), а також прийняв декрет про непогрішність римського папи (намісника “Христа”) ), коли він виступає офіційно з питань віри та моралі. Останнє рішення призвело до виходу з церкви частини католиків та формування ними самостійної старокатолицької церкви. Ці невеликі церкви діють сьогодні в кількох західноєвропейських країнах і США.

Швидке кількісне зростання католицьких церков у Латинській Америці та Африці призвело до вироблення Ватиканом нової політичної стратегії, орієнтованої на зміцнення своїх позицій у колишніх колоніальних та залежних країнах. Латинська традиція західного християнства увійшла в період якісних змін.

У Римо-католицької церкви накопичено величезний досвід пропагандистської роботи. Сьогодні під контролем католиків діють численні друкарні та видавництва, радіостанції та телекомпанії, видаються міжнародні та парафіяльні газети та журнали, загальна та спеціальна релігійна література. Багато пишуть про фінан-сову імперію Ватикану.

Діючі релігійні та світські католицькі організації дають церкві можливість працювати з віруючими різного віку. Сильні позиції має Римсько-католицька церква на всіх рівнях освіти. Привілейоване становище в галузі вищої освіти займають престижні навчальні заклади, особливо ордени єзуїтів. Добре організовані і структуровані різні форми благодійної діяльності. Широка робота ведеться в галузі охорони здоров'я: санітарна освіта, обслуговування госпіталів, будинків для літніх лепозоріїв.

Римо-католицька церква віддає пріоритет переказу, тобто. поряд з Біблією, працями отців Церкви і рішеннями перших Вселенських соборів вона піднімає до рівня незаперечного авторитету для віруючих офіційні документи, підготовлені папою і вищими органами центрального церковного управління. Римсько-католицька церква не рекомендувала (до II Ватиканського собору) віруючим самостійне вивчення Біблії, наполягаючи на читанні у присутності священнослужителя, який дає офіційне тлумачення. Лише у ієрархії латинського християнства є кардинали. Таїнство конфірмації (з лат. - Миропомазання) проводиться у віці 7 - 13 років. Євхаристія відбувається не так на квасному хлібі (як і православних), але в прісному (облатка). Хресне знамення відбувається не праворуч наліво, як у православних, а зліва направо.

До Римо-католицької церкви примикають уніатські церкви, тобто. національні християнські церкви, які підписали унію (з лат. - Союз) з Ватиканом. Уніатські церкви приймають віровчення і керівництво Римо-католицької церкви, але зберігають національні особливості в богослужінні та обрядовій практиці. Уніатські церкви дотримуються різних обрядів: грецького, халдейського, вірменського, маронітського, сірійського та коптського.

ПРОТЕСТАНТИЗМ

Протестантизм - один із трьох основних напрямів християнства, що виник у Північній Європі на початку XVI ст. під час Реформації. У 1529 р. група голів невеликих державних утворень (переважно німецьких земель) і представників вільних міст, що брали участь у роботі імперського сейму в м. Шпейєрі, де більшість делегатів становили католики, виступила з офіційною протестацією проти сейму, спрямованої на припинення рухів за реформу Римо-католицької церкви.

p align="justify"> Хронологічно захлеснуло Західну Європу реформаційний рух збігався з кризою феодального ладу і ранніми буржуазними революціями. Антифеодальні виступи широких народних мас і руху буржуазії, що народжується, набували релігійної забарвленості. Практично неможливо відокремити в них релігійні вимоги від вимог соціально-економічних і політичних: все було тісно переплетено планом релігійного реформування. віруючих, утворювали нову, протестантську, чи північну, традицію західного християнства.

Термін "північна традиція" вводиться тому, що цей напрямок християнства характерний насамперед для народів Північної Європи та Північної Америки, хоча практично сьогодні протестантські церкви поширені по всьому світу. Термін "протестант" не є терміном спеціальним, а самі учасники Реформації частіше називали себе реформаторами або євангелістами.

Реформація, що викликала розкол західного християнства, завершилася відмовою від визнання верховенства римського папи і від використання латинської мовияк єдина офіційно допускається для релігійного спілкування мови. Якщо відмінною рисою католицизма є строго централізована ієрархічна церква, то своєрідність протестантизму полягає в існуванні безлічі різних незалежних християнських рухів, церков, громад і сект, автономних у своєму релігійному житті. Це не виключає їх об'єднання на національному або міжнародному рівні за принципом загальної мети або однієї деномінації. Пояснити цюмножинність певною мірою може допомогти теза одного з отців Реформації, Мартіна Лютера, який, обстоюючи свої позиції, стверджував: “На цьому стою і не можу інакше” Визнання єдиним джерелом віровчення Святого Письма не могло не призводити до суб'єктивізму в його тлумаченнях.

Північна, чи протестантська, традиція західного християнства - це традиція національна, місцева, локальна. Серед лідерів ранньої Реформації XVI ст. центральне місце займає католицький священик, професор теології у Віттенберзькому університеті Мартін Лютер (1483 – 1543), який у 1517р. оприлюднив 95 тез, що обґрунтували необхідність реформ у Римо-католицькій церкві. Від критики практикованої церкви продажу індульгенцій Лютер перейшов до критики основ католицького віровчення і папства і викладу принципів, на яких повинна будуватися реформована християнська церква. У відповідь на звинувачення його в єресі Лютер публічно спалив папську буллу, яка відлучала його від церкви. Він став вождем релігійної опозиції у Німеччині. Ідеологом і вождем швейцарських реформаторів раннього періоду був священик У.Цвінглі (1484 – 1531), який виступив зі своїми тезами принципів реформ Римо-католицької церкви. Цвінглі ставився до більш радикального крила Реформації, послідовно реалізуючи в керованій ним церкві принцип самоврядності, обрання та усунення церковнослужителів на загальних зборах всіх членів громади.

Ще радикальнішим вождем селянсько-плебейського течії Реформації був Томас Мюнцер (1490 - 1525), страчений після розгрому керованого ним ополчення під час Селянської війни Німеччини.

Масові народні рухи радикальної Реформації - плебейський анабаптизм - заперечували церковну ієрархію, вимагали свободи особистості та припинення втручання держави у життя церкви, Анабаптисти (“перехрещенці”) вимагали другого, свідомого хрещення вже у зрілому віці.

Ближче за інші протестантські церкви, як за організаційною структурою, так і за доктриною до Римо-католицької церкви стоїть Англіканська церква. Виникнувши в Англії в період Реформації (за короля Генріха VIII, який і був оголошений главою церкви), ця церква зберегла католицьку обрядовість і духовну ієрархію. У її доктрині поєднується католицьке вчення про рятуючу силу церкви з протестантським вченням про порятунок особистою вірою. У культовій практиці Англіканської церкви збережено багато елементів латинської традиції християнства. Основи англіканської догматики та обрядовості містяться в Книзі спільних молитов - офіційному збірнику молитов та літургійних розпоряджень, прийнятому в 1549р.

Англіканська церква є державною, її голова – англійський монарх (король чи королева) призначає за рекомендацією комісії єпископів; примасом (з лат. - першорядний) церкви є архієпископ Кентерберійський. Оскільки самостійні англіканські церкви діють у 16 ​​країнах, то з метою надання міжцерковним контактам постійного характеру один раз на 10 років у Лондоні проводяться Ламбетські конференції, в роботі яких беруть участь англіканські єпископи.

У цілому нині формування північної традиції західного християнства за всього розмаїтті її місцевих форм відбувалося з урахуванням загальних всім нових релігійних принципів. Вони зводяться до наступного.

1 Єдиним і винятковим джерелом віровчення є Святе Письмо. Біблія повинна перекладатися місцевими мовами. Самостійне читання та тлумачення Біблії – обов'язок кожного віруючого. Авторитет Передання у питаннях віри заперечується.

2. Божественною благодаттю має не тільки духовенство (через єпископське висвячення), але й усі віруючі, кожна людина, яка увірувала у спокутну жертву Христа. Цим усувався кордон між мирянами та духовенством, відпадала сама потреба в ієрархії.

3. Порятунок досягається не добрими справами, а тільки і винятково особистою вірою в Бога.

4. Визнаються лише два таїнства: хрещення і причастя, у яких переважно символічний сенс. У лютеран шлюб, рукоположення, соборування, конфірмація вважаються простими обрядами. Більшість протестантських церков не визнає поклоніння святим, шанування мощів, ікон, скульптурних зображень святих і навіть хреста.

5. Культ, обряди та образ церкви здешевлюються та спрощуються. Відкидаються елементи пом-пезності та розкоші в богослужінні, оздобленні храму (видалення ікон, статуй, мощей, вівтаря тощо), в одязі священнослужителів. Богослужіння зводиться до проповіді пастора, спільної молитви та спільного співу псалмів; воно ведеться на місцевих мовах.

6. Целібат (з лат. - безшлюбність) духовенства відкидається. Монашество оголошується непотрібним і марним - монастирі повинні бути закриті і заборонені.

7. Заперечення єдиної всім ієрархічної структури церкви та верховної влади римського папи. Демократична структура церкви вибудовується знизу вгору на фундаменті спільного збору всіх членів церкви, де кожен може взяти участь в обговоренні як матеріальних, так і богословських питань. Общини, або конгрегації, віруючих автономні в прийнятті рішень і в діяльності, вони управляються обираються загальними зборами на певний термін консисторіями (пастор, диякон і старійшини (пресвітери) з числа мирян). Провінційні консисторії посилають делегатів на регулярно скликається провінційний синод. Наступний рівень – національний синод тощо.

Принципи, що лежать в основі протестантської традиції, сприяли активній розробці протестантськими теологами питань пов'язаних з такими поняттями, як "одкровення", "віра", "психологія віри". У століття Просвітництва протестантська теологія вплинула появу та розвитку раціоналізму.

Багато протестантських церков беруть активну участь у русі за об'єднання всіх християнських конфесій. Цей рух носить назву екуменічного (грец. “Екумена” - світ, Всесвіт) і має на меті відновлення втраченої в період середньовіччя християнської єдності.

ПОШИРЕННЯ ХРИСТИАНСТВА.

Зарубіжна Європа.

Християнська релігія проникла до Європи невдовзі після свого виникнення. Однак на перших порах вплив цієї релігії було невелико, причому поширення її обмежувалося районами Середземномор'я. У центральноєвропейські країни християнство запровадилося трохи пізніше, але в північ і схід Європи – лише VII-XII ст.

З поділом християнства у XI ст. на західну та східну гілки країни Південно-Західної, Західної, Центральної та Північної Європи пішли за Римом, Схід та Південний Схід – за Константинополем. Реформаційний рух, що розгорнувся в Європі в першій половині XVI ст., ще більше ускладнив релігійну картину в цій частині світу: поряд з католиками та православними з'явилися ще й протестанти. Протестантизм утвердився у ряді районів Центральної та Західної Європи, а також по всій півночі.

З того часу географія різних релігійних напрямів у Європі не зазнала істотних змін. Протестантизм, як і раніше, переважає серед віруючих північноєвропейських країн (Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія), а також окремих країн Західної та Центральної Європи (Великобританія, Північна Ірландія у східній частині Німеччини). У таких західно- і центральноєвропейських країнах, як Нідерланди, західна частина Німеччини, Швейцарія, протестантизм у різних формах сповідує приблизно половина віруючих.

У країнах Південно-Західної Європи (Італії, Іспанії, Португалії, Мальті), а також у деяких країнах Західної (Ірландія, Франція, Бельгія, Люксембург), Центральної (Австрія) та Східної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) більшість віруючих – католики.

Православ'я переважає серед віруючих Південно-Східної Європи (Румунія, Болгарія, Греція), а також Росія. У Югославії, крім православних, багато католиків.

Фінляндія.

Християнство проникло до Фінляндії у XII ст. В епоху Реформації в цій країні поширилося лютеранство, яке сповідують 90,5% населення. Більшість лютеран - члени Фінської євангелічно-лютеранської церкви. Є також послідовники Шведської Лютеранської церкви. Другою за кількістю послідовників церковною організацією країни є Фінська православна церква.

Швеція.

У Швеції християнство було введено у ІХ ст. З часу Реформації країни цілком гос-подствует лютеранство (лютерани становлять приблизно 95% населення). Незважаючи на проголошення свободи віросповідання, лютеранської церкви в Швеції надано державний характер.

Норвегія

Норвегія була звернена в християнство в IX ст. З XVI ст. в країні безроздільно панує лютеранська Норвезька церква, яка вважається державною (за офіційними даними, до цієї церкви належить 94% населення). У 1877 р. від державної церкви відгалужилася Євангелічно-лютеранська вільна церква в Норвегії, але кількість її послідовників невелика. Ще нечисленніша незалежна Євангелічно-лютеранська церковна конгрегація. Порівняно невелике число членів мають і інші протестантські церковні організації та секти, католиків всього 15 тис.

Данія

Досить рано, на початку VIII в., християнство утвердилося в Да-нии. Після Реформації офіційним віросповіданням країни стало лютеранство. До державної Євангелічно-лютеранської народної церкви Данії належить 94% населення країни (цікаво, що регулярно відвідує церкву лише 3% населення). Католицизм сповідує 28 тис. осіб. Є також невелика кількість православних і мусульман (серед іммігрантів).

Ісландія

Християнізація населення цій країні відбулася на початку XI ст. Після Реформації більшість віруючих стали лютеранами. Євангелічна лю-теранская церква перебуває у країні на становищі державної. До неї належить 97% населення Ісландії. Більшість інших віруючих - послідовники двох незалежних протестантських угруповань: Вільної церкви та Незалежної конгрегації Вільної церкви.

Великобританія

Вже в III ст., тобто ще до вторгнення англосаксів, Британія була християнською країною. У першій половині XVI в. церква Англії оголосила себе незалежною від Риму. Проте частина віруючих зберегла вірність католицизму. У різний час від англіканської церкви відокремилося багато різних церковних угруповань і сект. У Шотландії в епоху Реформації утвердився кальвінізм (у формі пресвітеріанства), який і став основною релігією країни.

В даний час у Великобританії діють дві державні церкви: Церква Англії (англіканська) і Церква Шотландії (пресвітеріанська). Церква Англії налічує нині 27 млн. послідовників (крім англікан в Уельсі, де англіканська церква перестав бути державної). Церква Шотландії має 953 тисячі дорослих членів. Крім державних у Великобританії є ще так звані вільні церкви. Найбільше послідовників мають методистські церковні організації.

У Великій Британії живе досить велика кількість католиків. Їх налічується в Сполученому Королівстві понад 5 млн. чоловік. Понад половину католиків – ірландці. Найбільш значні католицькі групи є (крім Північної Ірландії) в Глазго, Кардіффі, Лі-верпулі, Бірмінгемі та Лондоні. Є також невеликі групи православних (в основному вихідці зі східноєвропейських країн) та вірмено-григоріан (вірмени).

Острів Мен - самоврядне володіння Великобританії - має в основному англіканське населення. Разом з тим на острові зустрічаються прихильники інших протестантських церкв і сект.

На острові Джерсі (один з Нормандських островів, самоврядне володіння Великобританії) Церква Англії є державною. Є на острові представники інших протестантських течій (методисти, баптисти, конгрегаціоналісти, пресвітеріани) і католики. Церква Англії є державною і для населення острова Гернсі - другого з Нормандських островів, також самоврядного володіння Великобританії. Крім англікан на острові живуть пресвітеріани, методисти, конгрегаціоналісти, бап-тисти, члени Елімської церкви, а також католики.

Ірландія

Ірландія прийняла християнство V ст. Вона завжди вважалася одним із ба-стіонів католицизму. Римські католики становлять 94% від населення країни. З протестантів найбільш багаточисельні англікани (98 тис.), за ними слідують пресвітеріани (16 тис.) і методисти (6 тис.).

Франція

У Францію християнство проникло на початку нової доби. Зазвичай вважається, що переважна більшість населення країни (близько 90%) дотримується католицизму

У Франції є понад 800 тис. протестантів. Більшість із них реформати. Вони об'єднані в три церкви: Реформатську церкву Франції (400 тис.), Реформатську церкву Ельзасу та Лотарингії (42 тис.) та Незалежну євангелічну реформатську церкву (10 тис.). Лютерані у Франції утворюють дві церкви: Церква аугсбурзького сповідання Ельзасу та Лотарингії (230 тис.) та Євангелічну лютеранську церкву Франції (45 тис.). Реформатів найбільше в Парижі, Нормандії та поблизу Марселя, лютеран - в Ельзасі та Лота-рингії. Інші групи протестантів невеликі.

У країні є також вірмено-григоріани (180 тис.), православні (150 тис., переважно російські та гре-ки), мормони (15 тис.), старокатолики (3 тис.).

Монако

У невеликому князівстві Монако, розташованому на середземноморському узбережжі, 90% населення дотримується католицизму. Є також англікани та інші протестанти.

Нідерланди

На території сучасних Нідерландів християнство почало розповсюджуватися з кінця VII ст. Після Реформації більшість населення прийняла протестантизм, проте Півдні зберігся католицизм.

Протестанти становлять у Нідерландах 34% населення, католики – 40%. Католики особливо численні Півдні країни, де у провінціях Північний Брабант і Лімбург вони становлять 90-95% населення. Чимало їх у провінціях Північна Голландія, Оверейссел і Гелдер-ланд. Протестанти діляться на низку церков та сект. Найбільшого впливу мають реформатські церкви. Найважливіша з них - Нідерландська реформатська церква. До неї належить більшість реформатів країни.

Бельгія

Християнізація Бельгії проходила з кінця VII ст. Нині переважна більшість віруючих країни - католики (приблизно 90% від населення). Число протестантів невелике. У країні діють Об'єднана протестантська церква Бельгії (створена в 1978 р. в результаті об'єднання лютеранської за сповідання Протестантської церкви Бельгії, Реформатської церкви Бельгії і бельгійського округу Реформатських Церкв в Нідерландах).

Серед іноземців, що живуть у Бельгії, 20 тис. православних.

Люксембург

Більшість населення Люксем-бурга - католики (96%). Протестан-тов, переважно лю-теран, мало (4 тис., чи 1% населення). Частина жителів Люксембургу під час перепису або оголосили себе атеїстами, або відмовилися вказати свою релігійну приналежність.

Німеччина

Західна Німеччина

На територію, на якій в даний час розташована Західна Німеччина, християнство проникло ще в IV ст. Реформація розколола німецьких християн на дві групи: частина з них залишалися прихильниками Римської католицької церкви, інші сприйняли протестантизм у лютеранській або кальвіністській формі. Ще XIX в. була зроблена спроба об'єднати в окремих німецьких державах лютеранські та реформатські церкви (при збереженні віросповідних особливостей кожної вхідної в об'єднання церковної громади). Об'єднані церкви стали називатися євангелічними. Після утворення єдиної німецької держави була створена Євангелічна церква союзу, проте до її складу увійшли не всі місцеві євангелічні (лютерансько-реформатські) організації. У 1948р. було створено ще ширше об'єднання - Євангелічна церква в Німеччині, до якої увійшли вже згадана Євангелічна церква союзу, Об'єднана євангелічно-лютеранська церква Німеччини, створена в 1948 р., і ряд самостійних територіальних євангелічно-лютеранських .

Великим впливом і Римська католицька церква. До неї примикає 46% населення країни. Католицизм займає особливо сильні позиції на заході та півдні країни - у землях Саар (74% населення), Баварія (70%), Рейнланд-Пфальц (56%) та Північний Рейн-Вестфалія (52%). У ФРН є також невеликі групи православних.

Східна Німеччина

У Східній Німеччині, на відміну від Західної, католицизм не відіграє значної ролі (його дотримується 8% населення). Серед протестантів переважають лютерани, але чимало і реформаторів. Є в країні також невеликі групи старокатоликів та православних, а також близько 5 тис. юдаїстів. Значна частина населення Східної Німеччини не сповідує ніякої релігії.

У Берліні переважає протестантизм (70% населення). Є в місті католики (12%) і юдаїсти (5 тис.).

Швейцарія

У Швейцарії Реформація виступила у своєрідній формі кальвінізму. Саме в Женеві протікала діяльність Жана Кальвіна. У 1980р. проте-станти становили 44% від населення країни (включаючи іноземців), католи-ки - 48%. Серед швейцарських громадян співвідношення двох основних конфесій дещо інше: протестанти -55%, католики - 43%. Переважна більшість протестантів Швейцарії - реформати. У країні функціонують 19 самостійних реформатських церков, організованих переважно за кантонами.

У Швейцарії є також старокатолики (Християнсько-католицька церква Швей-царії – 20 тис. послідовників, або 0,3% населення).

Ліхтенштейн

У маленькому князівстві Ліхтен-штейн. розташованому між Швей-царією та Австрією, переважають католики (88% всього населення). Протестанти (7%), що живуть у князівстві, зосереджено головним чином в районі столиці князівства - Вадуца.

Австрія

На території сучасної Австрії християнство стало поширюватися з кінця III ст. В даний час панівний напрямок в країні - католицизм. Католики становлять 89% населення, протестанти – 6%. Більшість австрійських протестантів-лютерани. Лютерани зосереджені головним чином на півдні Верхньої Австрії, північному заході Штирії, заході Каринтії та півдні Бургенланда. В Австрії налічується приблизно 25 тисяч старокатоликів.

Португалія

У Португалію християнство вперше проникла в IV в. Зараз більшість населення країни (98%) притримується католицизму. Існує також ряд протестантських груп.

Іспанія

В Іспанії християнство існує з IV ст. н. е., проте в період арабського завоювання позиції цієї релігії були сильно потіснені. Переважна більшість віруючих іспанців католики (за офіційними церковними даними, вони становлять 98% населення країни). У країні є і протестанти: баптісти, члени Іспанської євангелічної церкви, прихильники Іспанського євангелічного альянсу.

Андорра

У маленькому князівстві Андорра, розташованому в Піренеях, між Францією та Іспанією, майже всі віруючі дотримуються католицизму.

Мальта

На Мальті Римська католицька церква є державною і має величезний вплив. До католицизму належить переважна більшість (98%) населення країни. Зустрічаються дуже невеликі групи протестантів. Є невелика група іудаїстів.

Італія

Італія - ​​одна з перших європейських країн, на території якої широко поширилося християнство. Католики становлять переважну більшість населення країни. Функціонує в Італії також греко-католицька церква, яка веде роботу серед греків і албанців, що проживають в Італії. Є православні. Протестантів у країні близько 100 тис. (найбільше в П'ємонті). Це послідовники п'ятидесятницьких Асамблей бога (55 тис.), лютерани (6 тис.), адвентисти сьомого дня (5 тис.), баптисти (5 тис.), методисти (4 тис.), прихильники Армії порятунку та ін.

Сан-Маріно

У маленькій республіці Сан-Маріно, оточеної з усіх боків територією Італії, переважна більшість жителів (95%) - католики.

Греція

Греція подібно до Італії, дуже рано сприйняла християнство. Общини християн з'явилися на її території вже у І ст. н.е., а в ІІ-ІІІ ст. нова релігія поширилася по всій країні. У XI ст., після розколу християнської церкви, Греція стала однією з опло-тів її східної гілки - православ'я. Зараз Грецька православна церква є в Греції державною. Вона поєднує 97% населення країни. Католицизм не отримав у Греції широкого поширення.

Югославія

У Югославії (християнство було впроваджено на сучасній території цієї країни в IX ст.) В даний час спостерігається значна релігійна строкатість. Православ'я сповідують 41% населення, католицизм -32%, протестантизм - близько 1%, іслам - понад 12%.

Протестанти представлені в Югославії насамперед лютеранами та реформатами. Крім лю-теран і реформатів країни зустрічаються адвентисти, п'ятидесятники, баптисти, методисти.

Албанія

В Албанії поширені християнство та іслам. Християнство почало поширюватися в цій країні ще з ІІ-ІІІ ст. н. е.., іслам же став впроваджуватися з XVII ст., Після турецького завоювання. Мусульманами є більшість віруючих країни. Християнство представлено православною церквою, послідовниками якої вважають себе більш 20% албанських віруючих, і Римською католицькою церквою, до якої належить близько 10% всього віруючого населення.

Болгарія

Болгарія, куди християнства проникло в IX ст., в ранньому середньовіччі стала одним з оплотів православ'я. І зараз 85% віруючих країни відноситься до Болгарської православної церкви, 3% віруючих, головним чином на півдні і сході країни, сповідує іслам. Невелика кількість жителів країни (50 тис.) – католики. Є також протестантські громади (16 тис. членів). Це баптисти, адвентисти сьомого дня та адвентисти-ре-формісти, методисти, п'ятидесятники, ре-формати, конгрегаціоналісти.

Румунія

Проникнення християнства Румунію відносять до IV в. В даний час приблизно 85% віруючих - православні. Основна маса їх об'єднана Румунською православною церквою. До православних примикає невелика група старообрядців (нащадки вихідців з Росії). Досить значна кількість і віруючих (1,2 млн.) дотримується католицизму. Це насамперед частина угорців і німців, що живуть у Румунії, і невелика кількість румунів. Серед протестантів найбільш численні реформати.

Угорщина

Угорці були звернені в християнство в XI ст. У XVI ст. Більшість угорців прийняла протестантизм, але в XVII ст., У період контрреформації, католицизм знову переміг і сьогодні близько двох третин угорських віруючих - католики. У східних районах країни мешкає група греко-католиків. Більшість інших віруючих - протестанти. Найбільшу групу їх утворюють ре-формати (2 млн.). Значно і число лютеран (500 тис.), чисельність послідовників інших протестантських іспитів невелика. назаряни.

Чехія та Словаччина

У Чехії та Словаччині християнство утвердилося в IX ст., хоча є підстави припускати, що в деякі райони воно проникло дещо раніше. Основна частина віруючих дотримується нині католицизму. З протестантських течій найсильніші позиції займає лютеранство. Словацька лютеранська церква поєднує частину віруючих словаків.

Польща

У Польщі (християнство утвердилося в цій країні в Х ст.) переважна більшість віруючих католики. Є у країні порівняно невелика група греко-католиків. У Польщі є ряд церков, з тих чи інших причин відокремилися від Римської католицької церкви. Протестантизм представлений рядом своїх течій та сект.

ЗАРУБІЖНА АЗІЯ

Азія є частиною світу, де зародилися всі найбільші релігії земної кулі: іудаїзм, християнство, іслам, індуїзм, буддизм, джайнізм, конфуціанство, синтоїзм. Однак доля цих релігій була різною. Одні з них широко поширилися і в інших частинах світу (християнство, іслам, іудаїзм), інші залишилися в основному азіатськими релігіями (індуїзм, буддизм, джайнізм, конфуціанство, синтоїзм).

В даний час у Південно-Західній Азії найбільш поширений іслам. Немусульманськими у цьому районі є дві країни: Кіпр, де переважають християни, та Ізраїль, у якому більшість мешканців сповідують іудаїзм.

Кіпр

Кіпр - одна з двох переважно християнських за населенням країн Азії (інша Фі-ліппіни). Християнство проникло на острів ще I в. н.е. Переважна більшість населення – греки – дотримується майже виключно православ'я. На острові існує автокефальна Православна церква Кіпру, вплив якої дуже великий. Православні віруючі складають 77% населення острова. Інші релігійні групи невеликі. Це мароніти (3 тис.), римські католики, вірмено-григоріани (3, 5 тис.), англікани, свідки Єгови, адвентисти сьомого дня та ін.

Філіппіни

Філіппіни в основному християнська країна (з XVI ст.). Християнства дотримується переважна більшість філіппінського населення. Переважна більшість фі-ліппінських християн - като-лики (84% від населення країни). У 1901 р. від римського католицизму відкололася Філіппінська незалежна церква, що називається іноді на ім'я її засновника єпископа Аглипая агліпаянської. Вона об'єднує 5% населення. Найбільш впливова ця церква на Лусоні. Протестанти становлять 6% населення. Послідовники найбільш великої протестантської церковної організації - Об'єднаної церкви Христа на Філіппінах (церква об'єднала реформатів, пресвітеріан і деякі інші групи протестантів) налічують 475 тис. чоловік. З інших протестантів насамперед слід відзначити методистів, адвентистів сьомого дня, баптистів. Менш великі групи утворюють англікани, різні групи п'ятдесятників, члени Філіппінських місіонерських церков Христа.

АФРИКА

В даний час серед народів африканського континенту поширено кілька груп віросповідань: місцеві традиційні культури і релігії, іслам, християнство, меншою мірою індуїзм, іудаїзм і деякі інші. Особливе місце посідають синкретичні христи-ансько-африканські церкви та секти.

Поширення християнства в Африці почалося з II ст. н.е. Спочатку воно поширилося в Єгипті й Ефіопії, а потім і по перебережжю Північної Африки. На початку IV ст. серед християн Африки виник рух за створення незалежної від Риму африканської церкви. У V ст. утворилася монофіситська церква, яка об'єднувала християн Єгипту та Ефіопії. З VII ст. у Північній Африці християнство поступово витісняється ісламом. В даний час первісне християнство збереглося тільки у частини місцевого населення Єгипту, у більшості населення Ефіопії і. невеликий групи в Судан.

З XV в., з приходом завойовників-португальців, в Африці починається другий період поширення християнства, але вже західного напрямку. Разом з конкістадорами з'являються католицькі місіонери. Перші спроби християнізації африканців були зроблені на Гвінейському узбережжі, але вони виявилися малорезультативними. Успішніше була Діяльність місіонерів у Конго, але й тут християнство поширилося переважно серед племінної аристократії. Протягом XVI-XVIII ст. християнськими місіонерами робилися неодноразові спроби поширити свій вплив на народи Африки, але безрезультатно.

Третій етап у поширенні християнства в Африці починається з середини XIX ст. Це був період колоніальної експансії, коли західноєвропейські країни почали захоплювати на африканському континенті великі території. У цей час різко активізується місіонерська діяльність. Римсько-католицькою церквою створюються спеціальні ордени і місіонерські товариства.

Після Другої світової війни настає четвертий період в історії християнізації Африки. Цей період протікає в умовах загальної кризи колоніальної системи і досягнення незалежності багатьма африканськими країнами.

З протестантських організацій церков і сект раніше за всіх почали місіонерську діяльність в Африці голландські реформати - з середини XVII ст. на півдні континенту, англікани та методисти - з початку XIXв.

Християнство нині сповідують 85 млн. чоловік. Близько 8 млн. з них – вихідці з Європи чи їхні нащадки. Прихильники окремих напрямів у християнстві розподіляються наступним чином: католики - понад 38%, протестанти - близько 37%, монофісити - понад 24%, інші - православні та уніати. Найбільше сконцентровано християн у країнах Східної Африки - понад третину (35% населення), так само в Західній Африці. У Південній Африці християни становлять четверту частину населення регіону, причому тут католиків приблизно втричі менше, ніж протестантів. Половина всіх африканських протестантів припадає на дві країни - ПАР (27%) і Нігерію (22%).

Християнсько-африканські церкви і секти являють собою організації, які відкололися від західних церков і сект і створили свою дог-матику, свої ритуали, обряди і т.п., що поєднують традиційні елементи вірувань і культів з елементами християнства.

За деякими оцінними даними, прихильників християнсько-африканських церков та сект налічується по всій Тропічній Африці 9 млн., що становить 3% населення цього регіону.

АМЕРИКА

На початок європейської колонізації корінне населення Америки (різні групи індіанців, і навіть ескімоси) дотримувалися різних місцевих культів. Серед багатьох індіанських народів зберігалися тотемістичні вірування. Помітну роль грали магічні уявлення.

З часу європейської колонізації (тобто з кінця XV ст.) в Америку стало поступово проникати християнство. У Середню і Південну Америку, де в основному орудували іспанські і португальські конкістадори, християнство проникало у формі католицизму, в Північній Америці, що знаходилася під контролем англійців, французів і голландців, поряд з католицизмом поза- бився і протестантизм.

В даний час переважна більшість населення Америки – християни. У Південній Америці різко переважають католики. Вони становлять більшість населення в усіх країнах, за винятком Фолклендських (Мальвінських) островів, де поширений протестантизм, а також Гай-ани і Суринаму, що відрізняються різноманітністю релігійного складу. Католицизм є основною релігією також у всіх країнах Центральної Америки та в Мексиці. У Вест-Ін-Дії від острова до острова релігійний склад помітно варіюється. У країнах, що раніше належали Іспанії та Франції (Куба, Пуерто-Ріко, Домініканська Республіка, Гаїті та ін), а також у теперішніх французьких колоніях (Гваделупа, Мартініка) більшість жителів дотримуються католицизму, у країнах же, тривалий час що знаходилися під пануванням Великобританії (Ямайка, Барбадос і т. д.), основна маса жителів - протестанти. У США і Канаді багато і протестантів і католиків, проте перше місце за чисельністю віруючих належить у цих двох державах все ж таки протестантизму.

Послідовників місцевих культів залишилося в Америці порівняно небагато, причому кількість їх постійно скорочується (за рахунок новонавернених у християнську віру).

Сполучені Штати Америки

Дуже складна картина релігійної власності населення США. За великою кількістю сект і самостійних церковних організацій ця країна стоїть на першому місці у світі. Хоча в Сполучених Штатах майже всі церковні групи ведуть систематичний облік своїх членів, визначення релігійного складу населення становить великі труднощі. Вони полягають у тому, що церкви і секти США дотримуються різних критеріїв щодо чисельності своїх членів. Так, Римська католицька церква, а останнім часом також Єпископальна церква і багато лютеранських церковних організацій враховують усіх хрещених. Юдаїстські громади вважають своїми членами всіх євреїв. Більшість же протестантських організацій показує чисельність лише "повноправних членів", тобто осіб, які досягли певного (найчастіше 13-річного) віку. Звідси видно, що офіційні дані про чисельність різних релігійних угруповань у багатьох випадках не дають можливості визначити питому вагу тієї чи іншої віросповідної групи в усьому населенні країни.

З окремих церковних організацій найбільше послідовників має Римська католицька церква. Католики в США - це в першу чергу нащадки вихідців з Ірландії, Італії, Польщі та інших країн з переважно католицьким населенням. Крім католиків латинського обряду США є також католики східних обрядів (так звані уніати). Серед уніатів різко переважають греко-католики. У переважній більшості це українці, румуни, італійські греки, угорці, хорвати, невелика кількість білорусів та росіян.

Найбільшу групу серед протестантів США утворюють баптисти. Повноправних членів баптистських громад 27, 1 млн. Їх об'єднує ряд самостійних церковних організацій, з яких більш менш значними є Південна баптистська конвенція (13 790 тис. членів).

У США є низка церковних організацій старокатоликів. Найбільша з них - Північно-американська стара римська католицька церква (англійського обряду) - налічує 61 тис. Крім того, в країні є також Польська національна католицька церква, що є за вірою-вчення старокатолицької.

Послідовників православ'я у Сполучених Штатах – 4, 9 млн. чоловік. Проте в країні немає єдиної православної церкви, а є значна кількість окремих православних національних церков, причому іноді навіть у межах однієї національної групи православні дробляться на кілька церковних організацій.

Мексика

Переважна більшість населення (89%) - католики. Протестанти утворюють близько 4% населення, серед них найбільше баптистів (363 тис.) і пресвітеріан (233 тис.). Є також послідовники Шведської вільної місії (80 тис.), адвентисти сьомого дня (53 тис.), методисти (40 тис.), різні групи п'ятдесятників.

Бразилія

У Бразилії, найбільшій латино-американській країні, католики складають більшість населення (90%). Протестантів у цій країні 7, 9 млн. осіб. Найбільш велику групу утворюють лютерани (2, 1 млн., переважно німці). Крім того, є баптисти (1, 1 млн.).

Венесуела

У Венесуелі католики також складають більшу частину населення (96%). Протестантів небагато.

Колумбія

У Колумбії Римська католицька церква вважається державною. До неї належить 96% від населення. Загальна чисельність протестантів – 90 тис. осіб. Найбільші групи протестантів утворюють адвентисти сьомого дня (16 тис.), пресвітеріани (15 тис.), послідовники Євангелічних церкв (11 тис.), баптисти (10 тис.), п'ятидесятники.

Еквадор

У Еквадорі до католицизму належить переважна більшість населення (94%). Протестантів -19 тис. Значна їх частина - послідовники Християнського і місіонерського альянсу.

Перу

Більшість населення Перу (93%) – католики. Протестантів -128 тис. З протестантських груп найбільш значні адвентисти сьомого дня (33 тис.), п'ятдесятники (12 тис., у тому числі Асамблеї бога - 7 тис., п'ятидесятницькі автономні церкви - 5 тис.), методисти ( 9 тис.). прихильники Перуанської євангелічної церкви (8 тис.), назаряни (5 тис.), баптисти (5 тис.), послідовники Християнського та місіонерського альянсу (4 тис.), пресвітеріани (3 тис.), лютерани (3 тис.) , прихильники Паломницької церкви святості (2 тис.), в Перу живе також 5 тис. юдаїстів.

Болівія

У Болівії переважна більшість населення (94%) - католики. У країні проживає 43 тис. протестантів. Найбільш численні з них адвентисти сьомого дня (11 тис.), баптисти (8 тис.), квакери (б тис.), послідовники Болівійської індіанської місії (6 тис.), методисти (3 тис.), п'я- тидесятники (3 тис., зокрема послідовники Асамблей бога - 2 тис.), назаряни (2 тис.). Іу-даїстів у Болівії – 750 осіб.

Чилі

У Чилі до католицизму належить більшість (86%) жителів- За свідченнями церковних організацій, протестантів - 880 тис. Основна група чилійських протестантів - п'ятидесятники (за офіційними церковними джерелами, 700 тис.).

Аргентина

В Аргентині більшість населення (92%) становлять католики. Протестантів у цій країні – понад 400 тис. З них лютеран – 188 тис. (переважно німці та данці).

Парагвай

У Парагваї католицизм є державним сповіданням. Католики становлять велику частину (близько 90%) населення. Протестантів - 25 тис. Найбільші групи утворюють баптисти (11 тис.).

АВСТРАЛІЯ ТА ОКЕАНІЯ

До моменту проникнення європейців до Австралії та Океанії населення цієї частини світу дотримувалося різних місцевих культур. В Австралії і Океанії жило велике число народів і племен, помітно відрізнялися між собою як за рівнем свого соціально-економічного розвитку, так і за господарсько-культурним особливостям. У силу цього традиційні вірування австралійських і океанійських народів відрізнялися досить великою різноманітністю.

Традиційні вірування в більшій частині Австралії та Океанії були поступово витіснені християнством, яке стало поширюватися слідом за проникненням колонізаторів. Перш за все місіонерська робота була розпочата на Маріанських островах. Вже у другій половині XVІІІ ст. на окремі острови цього архіпелагу прибули католицькі місіонери, супроводжувані іспанськими солдатами. Проповідники, що належали до ордена єзуїтів, почали безцеремонно втручатися в життя корінних мешканців, робили неодноразові спроби насильницького хрещення їх дітей. Коли ж острови-тяни стали чинити опір настирливим "гостям", єзуїти використали прибулих з ними солдатів для нещадної розправи з місцевими жителями. Кривава бійня призвела до майже повного винищення дорослого чоловічого населення Маріанських островів .

Протестантські місіонери проникли в цю частину світу значно пізніше. Перші спроби розпочати місіонерську роботу в Океанії були здійснені протестантами наприкінці XVIII ст., коли окремі проповідники висадилися на островах Тонга і Товариства. Однак широке розвиток діяльність місіонерів (як протестантських, так і католицьких) отримала лише в XIX ст., Коли вони влаштувалися на всіх більш менш значних океанійських островах і атолах.

Дуже швидко між протестантськими і католицькими місіонерами виникло гостре суперництво. Спільничали служителі релігії нацьковували своїх адептів один на одного, що привело на деяких архіпелагах до кривавих зіткнень. Особливо жорстока боротьба між католиками та протестантами точилася на островах Товариства, Уолліс, Ротума, Луайоті.

Місіонерів справедливо називають провісниками колоніального поневолення океанських народів. Саме вони підготували колоніальне захоплення багатьох архіпелагів Океанії.

Скрізь, де з'являлися місіонери, вони намагалися повністю викорінити стару язичницьку культуру і впровадити християнські, нерідко зовсім чужі аборигенам звичаї. У цьому старанні проповідники часто доходили до повного обскурантизму. Наприклад, іспанські місіонери на острові Великодня знищили велику частину табличок з давньою писемністю островитян. Звичайно, все це не означає, що серед місіонерів не було чесних людей, які добре ставилися до корінного населення і щиро бажали йому добра. Потрібно відзначити і те, що деякі аспекти місіонерської роботи (наприклад, навчання островитян грамоті) об'єктивно сприяли підйому культурного рівня місцевих жителів. Проте в цілому діяльність місіонерів в Океанії повинна бути оцінена негативно.

Як уже вказувалося, в даний час переважна більшість корінного населення Австралії та Океанії - християни. Слід, однак, підкреслити, що дуже часто приналежність місцевих жителів до християнської релігії носить досить формальний характер. Вони зазвичай не вникають у тонкощі релігійного віровчення і, крім того, нерідко зберігають вірність своїм старовинним традиціям та ритуалам. Найчастіше, особливо серед народів, нещодавно звернених у християнство, можна спостерігати своєрідне двовірство, коли дотримуються розпорядження як старої, так і нової релігії.

Боротьба, що відзначалася вище, між протестантами і католиками принесла більше перемог першим, ніж другим. Крім того, і серед європейців, що іммігрували до Австралії та Океанії, протестанти чисельно переважали над католиками. У результаті протестантизм у цій частині світу виявився більш впливовим, ніж католицизм. У той же час протестанти, на відміну від католиків, як відомо, не уявляють єдності в організаційному відношенні, а розпадаються на значну кількість течій і сект. В Австралії та Океанії найбільш впливові такі проте-стантські течії, як англіканство, методизм, лютеранство, пресвітерианство, реформатство, конгрегаціоналізм. Є також баптисти, адвентисти сьомого дня, п'ятдесятники та інші протестантські секти.

Протестантизму дотримуються все населення Піткерна, більшість християнського населення Австралії, Нової Зеландії, Норфолка, Папуа-Нової Гвінеї, Соломонових Островів, Ва-нуату, Фіджі, Науру, Тувалу, Токелау, Західного та Східного Самоа, Тонга, Ніуе, Кука, Французькій Полінезії, трохи більше половини християн Кирибаті та підопічної території „Тихоокеанські острови”, значна частина жителів Нової Каледонії (разом із підпорядкованими їй островами) та Га-вайїв.

Англіканська церква за чисельністю своїх прихильників - найбільш значне протестантське протягом в Австралії та Океанії. Переважна більшість англікан це нащадки англійських переселенців в Австралії та Новій Зеландії. Провідні позиції займає англіканство і Норфолку. Серед корінного населення значні групи англікан є в Меланезії - насамперед на Соломонових Островах і Папуа-Нової Гвінеї.

Методистів досить багато в Новій Зеландії, вони різко переважають серед християн Фіджі та Тонга.

Пресвітеріани найбільш численні в Новій Зеландії, а також на Вануату (у цій країні пресвітеріанство займає перше місце за кількістю послідовників).

Християнство у наші дні.

За століття поширення християнства по всьому світу воно асимілювало у різних культурах, часто витісняючи старі язичницькі вірування.

З кожним роком ми отримуємо все більш точну інформацію про стан справ у християнському світі. Однак слід зазначити, що кожна церква має більше членів, ніж активних віруючих, а деяких випадках членство виявляється суто символічним. Кількість людей, що регулярно відвідують церкву в Британії (менше 10%), нижче ніж у багатьох інших країнах, але неодноразові опитування підтверджують, що близько 70% людей заявляють про свою віру в Бога і регулярно моляться.

У США до церкви регулярно ходить близько 42% населення. В Італії близько 33% жителів регулярно відвідують месу, а 85% заявляють про свою приналежність до римської католицької церкви. У Франції церкву регулярно відвідують близько 13% населення.

Християнство зародилося на Близькому Сході і на ранніх етапах з'явилося також у Північній Африці. У ХІХ і на початку ХХ століття відбулося помітне пожвавлення місіонерського руху, в результаті християнська церква вкоренилася на всіх континентах і існує практично у всіх країнах. Християнська віра продовжує поширюватися, проте центр тяжкості швидко зміщується: з Європи та (меншою мірою) США до Африки, Азії та Латинської Америки. Демографічні тенденції в цих країнах дозволяють припустити, що церква ХХI століття буде представлена ​​все молодішими, енергійнішими і біднішими людьми, що не належать до білої раси.

Сучасні проблеми.

За останні кілька десятиліть церкви беруть участь у дебатах на теми:

Чи можлива "справедлива війна" в ядерну епоху;

Тероризм: чи є “борець за свободу” солдатом чи злочинцем;

Демографічний вибух: продукти харчування та інші ресурси, світова торгівля та борги “третього світу”;

Екологія та цілісність Творіння;

зловживання наркотичними речовинами;

Людська сексуальність, включаючи гомосексуальність;

Вагітність: статус та захист людського ембріона;

Права тварин;

Шлюб, співжиття, розлучення та проблеми сім'ї;

СНІД, проблема абортів;

Життя у суспільстві, де є багато культур і вірувань.

Висновок

Догмати вічні та невичерпні. Етапи їх розкриття у свідомості та історії церкви, визначення - це верстові стовпи, на яких накреслені керівні безпомилкові вказівки, куди і як впевнено та безпечно повинна йти жива християнська думка, індивідуальна та соборна. Історія релігії, зокрема християнства, є розгортання щаблів все наростаючого одкровення Божого у долях земного людства, а ще точніше - у долях деяких його частин, тобто. окремих народів.

Знайомлячись з офіційною історієюРозвиток Землі, бачимо, як на тлі постійних воєн, боротьби за владу з'являються вчення, які намагаються показати кожній людині його справжнє обличчя, цілі і завдання, місце в космічній еволюції. Такими вченнями є світові релігії, а зокрема християнство: йому дотримуються і, я думаю, дотримуватимуться багато років і, може, навіть століття.

Список використаної літератури:

1. Енциклопедія для дітей (релігії світу.). "Аванта +" 1996р.

2. Релігії світу. Видавництво. "Освіта" 1994р.

3. "Християнство". Видавництво. Торг. будинок "Гранд". 1998р.

4. Пошук надії та дух втіхи (нариси з історії релігії). Видавництво. МСГА 1991р.

5. Настільна книга атеїста. 8-ме видання.